Рей Бредбері - 451° за Фаренгейтом

“І згорю, — думав він, — і розвіюсь попелом над усіма материками. Хоч якась користь буде з мене. Хай і невелика, але попіл — то попіл, він з’єднається з землею”.

Він падав невтримно, як куля, як камінець, як гиря, спокійний, тепер зовсім спокійний, не відчуваючи ані печалі, ані радості — нічого; він жадав лише одного: зробити щось добре тепер, коли всьому кінець, зробити щось добре і знати — це зробив я.

Коли я вріжусь в атмосферу, то спалахну, як метеор.

— Хотів би я знати, — сказав він уголос, — чи хтось побачить мене?

Маленький хлопчик на путівці глянув у небо й закричав:

— Мамо, дивися, дивись! Летюча зірка!

Яскрава біла зірка прокреслила небо над Іллінойсом.

— Загадай бажання, — сказала мати. — Загадай мерщій бажання.

Про викрадення, звісно, дізнався весь світ. Лише кілька днів потрібно було, щоб усю вагу цієї новини з Куби збагнули і в Сполучених Штатах, і на лівому березі Сени в Парижі, [26] На лівому березі Сени в Парижі розташовані учбові й культурні заходи — Сорбонський університет, Колеж де Франс, Латинський квартал тощо. і, нарешті, в маленькій затишній кав’ярні в Пампілоні, де напої такі гарні, а дні чомусь завжди такі погідні.

Але коли значення цієї новини збагнули, всі прикипіли до телефонів. Мадрід викликав Нью-Йорк, а Нью-Йорк кричав на південь, Гавані: “Перевірте, будь ласка, обов’язково перевірте — чи може статися таке безглуздя”.

Потім якась жінка прорвалася з Італії, з Венеції; чутність була погана, зрозуміли тільки, що вона дзвонить з бару “У Гаррі” й просто приголомшена тим, що трапилося, це жахливо, адже світовій культурній спадщині загрожує страшна небезпека…

Далі, менше ніж за годину, мені зателефонував один бейсболіст і прозаїк — колись він був близьким другом Татуся, а тепер жив по півроку то в Мадріді, то в Найробі. Він плакав, чи принаймні мало не плакав.

— Скажи мені, — благав він з іншого кінця світу, — що сталося? Які факти?

А факти були такі: на Кубі, в Гавані, кілометрів за чотирнадцять від “Фінка Віхія”, Та-тусевої садиби, є простацький бар-кав’ярня, куди вчащав Татусь. Той бар, де його ім’ям назвали коктейль, а не той, розкішний, де він зустрічався з різними літературними світилами, як-от К-к-кеннет Тайнен чи… е-е… Т-тен-несі У-уїльямс (як вимовив би пан Тайнен). Ні, це зовсім не “Флорідіта”; сюди приходять без піджаків, столи тут з простих дощок, на підлозі — тирса, позаду шинквасу — велике, наче бруднувата хмара, дзеркало. Сюди Татусь приходив, коли у “Флорідіті” було надто багато туристів, які хотіли побачити пана Хемінгуея. І те, що тепер тут скоїлося, просто-таки мусило стати великою новішою, більшою, ніж те, що він казав Скоттові Фіцджеральду про багатіїв; більшою, ніж оповідь про те, як він дуже давно накинувся на Макса Істмена в кабінеті Чарлі Скрібнсра, видавця. Новина стосувалася старезного папуги.

Ця поважного віку птиця мешкала в клітці на шинквасі бару, про який тут ідеться, — тепер він називається “Куба лібре”. Там старий папуга жив ось уже мало не тридцять років — майже стільки, скільки Татусь жив на Кубі.

І найголовніше: відтоді, як Татусь оселився у “Фінка Віхія”, він знав папугу і розмовляв з ним, а папуга розмовляв з Татусем. Минали роки, й пішли чутки, нібито Хемінгуей почав говорити, як той папуга; а дехто заперечував: ні, мовляв, це папуга почав говорити як Хемінгуей! Татусь, бувало, вишикує чарочки на шинквасі, сяде перед кліткою й починає з птицею розмову, цікавішої за яку ти ніколи й не чув, вечорів на чотири поспіль. Наприкінці другого року їхнього знайомства папуга знав про Хема, і про Томаса Вулфа, і про Шерву-да Андерсопа більше за саму Гертруду Стайн. [27] Стайн Гертруда (1874–1946) — американська письменниця, представниця формально-експериментального підходу до письма. Більше того, папуга навіть знав, хто така ця Гертруда Стайн. Скажеш лише “Гертруда”, — а папуга вже цитує: “На луці голуби якби…” А ще бувало, коли вже дуже попросять, папуга почне: “Були цей старий, і цей хлопчик, і цей човен, і це море, і ця велика риба в морі…” Нараз замовкне, щоб з’їсти сухого печива.

Так ось, ця неймовірна птиця якось у неділю, надвечір, зникла з “Куба лібре” разом із кліткою. Ось чому надсаджувався мій телефон. Ось чому один з найпопулярніших журналів дістав од державного департаменту спеціальний дозвіл і літаком відправив мене на Кубу: може, я там знайду бодай клітку, чи хоч що-небудь від птиці, або якісь відомості про викрадача. Стаття, сказали мені, потрібна невимушена, добродушна, з підтекстом. І, правду сказати, мені самому було цікаво. Плітки про цю птицю я чув і раніше. Щось мене в усій цій оказії дуже зачепило.