Василь Бережний - Повернення Галактики

— Ну, аякже! Я ж прочитав багато описів ракет в науково-фантастичних творах, — пояснює Андрійко. — І твори Ціолковського читав… Крім каюти для екіпажу, тут є відділ для продуктів і води, інакше кажучи, їхня комора, відсік для пального і моторна група…

— Ну, тоді все гаразд, можна вирушати в мандри, — урочисто промовив професор і лукаво посміхнувся. — Вже не за горами той день, коли людина полетить у космос.

— Спочатку на Марс?

— Звичайно!

— От побачите, дідусю, там є життя!

— Гаразд, гаразд. Давай краще подивимось на Марс у телескоп.

Професор вимкнув світло. В павільйоні стало темно, тільки крізь щілину в його бані пробивалося примарне світло далеких зірок.

Хоч як далеко попереду був цей день, але він таки настав! Андрій уже дорослий, сам став астрономом. Дідуся називає Данилом Івановичем, і розмовляють вони на “ви”. Але який чудний дідусь! Навіть тепер, коли ракета мчить їх до Марса, він бубонить своє: мертва пустеля, іній, брак атмосферного кисню… “Зачекайте ж, шановний! — думає Андрій. — Я ось устругну вам штуку! Я вам доведу…”

Він дивиться в об’єктив телескопа. Диск Марса росте з кожною хвилиною.

— Дивіться, Даниле Івановичу, — канали! Ціла сітка!

Професор шамкає щось нерозбірливе, але сідає до телескопа, щоб перевірити.

Андрій тим часом іде вздовж стіни кабіни, тримаючись за поручні. Як добре, що професор вибрав саме його, Андрія Розумця! Адже полетіти на Марс було багато охочих… Власне, не на Марс, а до Марса, бо ракета не сідатиме на планету, вона лише облетить навколо неї. Фотокамери зафіксують на плівку її ландшафт. Керують ракетою по радіо з Землі. Тут є тільки один пристрій. Якщо, повертаючись на ракетодром, космічний корабель зазнає якої-небудь аварії, треба натиснути аварійну кнопку — червоного ґудзика, втопленого в стіну. Варто лише доторкнутися до нього, як кабіна з екіпажем відокремиться од тіла ракети і плавно спуститься на Землю.

Андрій, як заворожений, дивиться на червону кнопку, а в голові в нього рояться думки…

— Які ж це канали! — нарешті озивається Данило Іванович. — Придивіться уважніше, Андрію, і ви переконаєтесь, що ці плями викликані якимись структурними особливостями марсіанської поверхні. Оптичний обман, так би мовити.

Розумець відриває погляд від червоної аварійної кнопки, обертається і йде до телескопа. На обличчі в професора — іронічна усмішка. Здається, навіть срібна борода його посміхається. “Ну, гаразд, шановний учителю, — незлобно думає Андрій, — ще побачимо, на чиєму боці правда!”

Диск Марса займає величезну частину неба. Крізь рідку пелену марсіанських хмар Андрій бачить-таки канали! Вони тягнуться аж від сліпучо-білої полярної шапки…

— Це хмари вам заважають, Даниле Івановичу, хмари! Ну, звичайно, і невір’я. От вирішили ви, що життя на Марсі немає, а тепер і не хочете відступитися…

Професор кладе на Андрієве плече руку.

— Це ви, юний астрономе, вбили собі в голову, що там життя, канали, міста, а зараз кожну пляму бгаєте у свою схему. Ні, дорогий, в науці так не можна…

Андрій важко зітхнув. Скільки разів доводилось йому вислуховувати ці промови про науку і фантазію, про сувору перевірку здогадів! Ну, нехай раніше, на Землі, це, може, й було виправдано. А тепер, коли вони вже в сфері тяжіння Марса? Та треба бути сліпим, щоб не бачити… або не вірити баченому! Зрештою, це починає дратувати Андрія. В ньому наростає протест.

— А що — впевнилися, дорогий? — схиляється до нього професор, та так близько, що торкається бородою його обличчя. — Я бачу, що вас переконають хіба що телевики. Фотографія — то вже доказ незаперечний. Та це ми розглянемо, коли повернемось на Землю. А зараз дозвольте мені сісти за інструмент.

“Ото ж бо й є: коли повернемось… — думає Андрій, встаючи. А може статися й таке, що ми не повернемось!”

Не відриваючись від окуляра, професор заговорив знову:

— Де ви тут бачили хмари, друже? Це поверхневі утворення вводять вас в оману. Нерівномірність освітлення… Ось погляньте ще раз.

Андрій знову дивиться в телескоп.

— Даниле Івановичу… Якраз супутник підійшов — Фобос! Ой, що я бачу! Поверхня його наче відполірована… Ілюмінатори… Та він же штучний, цей супутник! Не вірите! Подивіться.

Старий сідає і мовчки дивиться. А тоді каже:

— Фобос — штучний супутник? Я цього не бачу.

— Але не поверхня, поверхня відполірована! Ще й ілюмінатори величезні…

— Це так лише здається. То гра світла.