Олександр Бєляєв - Хойті-Тойті

— Ага, ви помітили? — почув я голос Вагнера, який стежив за мною. — Земля обертається швидше, і частіше змінюється день і ніч.

— Що ж буде далі? — зчудовано спитав я.

— Поживемо — побачимо, — відповів професор.

Сонце в цей день зайшло на дві години раніше, ніж звичайно.

— Уявляю, який переполох зчинила ця подія в усьому світі! — сказав, я професорові. — Цікаво було б знати…

— Можете дізнатися про це в моєму кабінеті, там стоїть радіоприймач, — відповів Вагнер.

Я поспішив у кабінет і міг переконатися в тому, що населення всієї земної кулі надзвичайно схвильоване.

Та це був тільки початок. Земля оберталась дедалі швидше. Доба вже дорівнювала лише чотирьом годинам.

— Тепер усі тіла, шо знаходяться на екваторі, втратили одну сорокову частину своєї ваги, — сказав Вагнер.

— Чому тільки на екваторі?

— Там земне тяжіння менше, а радіус обертання більший, отже, й відцентрова сила діє сильніше.

Учені вже зрозуміли, яка їм загрожує небезпека. Почалось велике переселення народів з екваторіальних областей до більш високих широт, де відцентрова сила була меншою. Але поки що зменшення ваги приносило навіть користь: поїзди могли перевозити величезні вантажі, для польоту великого пасажирського аероплана було достатньо малопотужного мотоциклетного мотора, швидкість руху збільшилась. Люди раптом стали легшими й сильнішими. Я й сам відчував, що легшаю. На диво приємне відчуття!

Та незабаром радіо стало приносити й сумніші звістки. Поїзди частіше почали сходити з рейок на уклонах і поворотах, хоч, проте, без особливих жертв: вагони, навіть падаючи під укіс, не розбивалися. Вітер, підіймаючи хмари пилу, який уже не опускався на землю, переходив в ураган. Звідусіль надходили звістки про страшну повідь.

Коли швидкість обертання збільшилась у сімнадцять разів, предмети й люди на екваторі стали зовсім невагомими.

Якось увечері я почув по радіо страшну новину: в екваторіальній Африці й Америці зареєстровано кілька випадків, коли люди, позбавлені ваги, під дією відцентрової сили, що весь час збільшувалась, падали вгору. Незабаром прийшла й нова страхітлива звістка: на екваторі люди вже стали задихатися.

— Відцентрова сила зриває повітряну оболонку земної кулі, яка була “прикріплена” до Землі силою земного тяжіння, — спокійно пояснив мені професор.

— Але… тоді й ми задихнемося? — з хвилюванням спитав я Вагнера.

Він знизав плечима.

— Ми добре підготовані до всіх змін.

— А навіщо ви все це зробили? Це ж світова катастрофа, загибель цивілізації! — не міг я стриматись від докору.

Вагнер був незворушний.

— Навіщо я це зробив, ви дізнаєтесь потім.

— Невже тільки заради наукового експерименту?

— Я не розумію, що вас так дивує, - відповів він. — А хоч би тільки для експерименту. Дивно! Коли проноситься ураган або відбувається вибух вулкану і губить тисячі людей, нікому й на думку не спаде обвинувачувати вулкан… Сприймайте це як стихійне лихо…

Ця відповідь не задовольнила мене. Мимоволі в мене зароджувалося до професора Вагнера почуття недоброзичливості.

“Треба бути недолюдком, не мати серця, щоб заради наукового експерименту прирікати на смерть мільйони людей”, - думав я.

Неприязнь до Вагнера зростала в міру того, як моє самопочуття дедалі погіршувалось, та й було від чого: ці жахливі, незвичайні звістки про загибель світу, це мелькання дня і ночі, що все прискорювалось, хоч кого роздратують. Я, майже не спав і став страшенно нервовий. Я мусив рухатись надзвичайно обережно. Навіть від незначного зусилля м’язів я летів угору і бився головою об стелю, — правда, не дуже боляче. Речі втрачали свою вагу, і з ними дедалі важче було справитись. Досить було випадково доторкнутися до стола або крісла, і важкі меблі відлітали вбік.

Вода з умивальника текла дуже повільно, і струмінь теж відхилявся вбік. Наші рухи стали поривчастими. Кінцівки тіла, майже позбавленого ваги, смикались, мов у картонного паяца, якого приводять у рух нитками. “Мотори” нашого тіла — м’язи — виявились надто сильними для облегшеної ваги тіла. І ми ніяк не могли звикнути до цього нового становища, бо вага весь час зменшувалась.

Хима, економка Вагнера, сердилась не менше, ніж я. Вона скидалася на жонглера, коли готувала їжу. Каструлі й сковороди летіли вгору, вбік; вона поривалась ловити їх і робила безглузді рухи, танцювала, підскакувала.

Зате Вагнер був у чудовому настрої і навіть сміявся з нас.