Олександр Бєляєв - Хойті-Тойті

Уже на світанку Кокс кивнув головою Бакалі. Вони швидко підбігли: Кокс до сплячого Броуна, Бакала — до Мпепо, і обидва одночасно вистрілили. Мпепо скрикнув, жалібно і пронизливо, мов те звірятко, що кричало вночі, підвівся, струснувся, упав і швидко-швидко посмикував ногами, а Броун не проронив жодного звуку. Все сталося так швидко, що я не встиг попередити нещасних…

Проте Броун був ще живий. Він раптом підвівся, сперся на лікоть правої руки і вистрілив у Кокса, що схилився над ним. Той упав мов підкошений. Прикриваючись його тілом, Броун почав стріляти в Бакалу. Бакала зарепетував:

— А-а! Рудий ошуканець! — вистрілив один раз і кинувся тікати. Та, пробігши кілька кроків, Бакала раптом закрутився на одному місці, як це буває з людьми, коли куля влучає їм у голову, і повалився на землю. Броун тяжко зітхнув і відкинувся навзнак. Різкий запах крові стояв над галявиною. Все стихло. Тільки хрипів Броун. Я підійшов до нього і подивився в обличчя. Очі його вже помутніли. Але він зробив ще один судорожний рух і ще раз вистрілив. Куля трошки подряпала мені шкіру біля коліна правої передньої ноги.

І нарешті — це було в Матаді — мені поталанило. Був вечір. Сонце спускалося за вершини гір, що відділяли басейн Конго від океану. Я йшов лісом недалеко від річки, поринувши в невеселі думки. Я вже почав шкодувати, що не побіг тоді разом із стадом у загін. Тепер я б не ходив вигнанцем: або скінчилися б усі мої земні страждання, або ж я став би чесним робочим слоном. Праворуч від мене, крізь гущавину прибережного лісу, в промінні призахідного сонця рубінами палала ріка. Ліворуч росли велетенські каучукові дерева з надрізами на корі. Судячи з цих надрізів, десь тут близько мусили бути люди.

Я пройшов ще кількасот метрів і вийшов на оброблені поля, де росли маніока, просо, банани, ананаси, цукрова тростина і тютюн. Обережно ступаючи, я пройшов по межі між цукровою тростиною і тютюновим полем. Межа привела мене до великої галявини з будинком посередині. Біля будинку нікого не було видно, а на поляні недалеко від мене бавилися діти: хлопчик і дівчинка семи-дев’яти років грали в серсо.

Діти не помітили, як я вийшов на поляну і раптом, піднявшись на задні ноги, дуже чудно писнув і затанцював. Діти побачили мене й завмерли від подиву. А я, радіючи, що вони не заплакали й не повтікали в першу хвилину, викидав такі кумедні колінця, які, мабуть, і не снилися дресированому цирковому слонові. Хлопчик перший захопився й почав сміятись. Дівчинка заплескала в долоні. Я танцював, перекидався, ставав то на передні, то на задні ноги, робив курбети.

Діти ще посміливішали і вже підходили до мене. Нарешті я обережно простяг хобот і запропонував хлопчикові сісти на нього й погойдатись. Хлопчик після деякої о вагання зважився і, сівши на кінець зігнутого хобота, почав гойдатись. Після цього я погойдав і дівчинку. Признатись, я так зрадів товариству цих веселих маленьких білих людей, що сам захопився грою і не помітив, як до нас підійшов високий худий чоловік з жовтуватим обличчям і запалими очима, які свідчили про те, що в нього недавно був приступ тропічної пропасниці. Він дивився на нас з невимовним подивом і, здавалось, онімів. Нарешті його побачили й діти.

— Тату! — вигукнув хлопчик по-англійськи. — Дивись, який у нас хойті-тойті!

— Хойті-тойті?! — повторив батько глухим голосом. Він стояв, опустивши руки, і зовсім не знав, що робити. А я почав люб’язно кланятись йому і навіть… став перед ним на коліна. Англієць посміхнувся й поляскав мене по хоботу.

“Перемога! Перемога!” — радів я…”

На цьому й закінчується розповідь слона. Власне кажучи, на цьому можна закінчити і його історію, оскільки дальша доля Хойті-Тойті не становить особливого інтересу. Слон, Вагнер і Денисов зробили чудову прогулянку в Швейцарію. Слон, дивуючи туристів, гуляв на околицях Веве, де колись любив гуляти Ринг. Іноді слон купався в Женевському озері. На жаль, того року рано похолодніло, і нашим туристам довелося вернутися в Берлін у спеціальному товарному вагоні.

Хойті-Тойті і досі працює в цирку Буша, чесно заробляючи свій щоденний трьохсотшістдесятип’ятикілограмовий пайок і дивуючи не тільки берлінців, а й багатьох іноземців, які спеціально приїжджають в Берлін подивитись на “геніального слона”. Учені ще й тепер сперечаються про причини цієї геніальності. Одні кажуть — “фокус”, другі — “умовні рефлекси”, треті — “масовий гіпноз”.