Олександр Бєляєв - Хойті-Тойті

Слона доглядає Юнг, надзвичайно ввічливий і запобігливий. Глибоко в душі Юнг побоюється Хойті-Тойті і підозріває, що тут не без чортовиння. Уявіть собі: слон кожного дня читає газету, а одного разу витяг з кишені Юнга коробку з двома колодами карт для пасьянса — і що ж? — коли Юнг випадково прийшов до слона, то застав його за розкладанням пасьянса на днищі великої бочки. Юнг нікому не розповів про цей випадок: він не хоче, щоб його вважали брехуном.

Написано за матеріалами Якима Івановича Денисова. І. С. Вагнер, прочитавши цей рукопис, написав: “Усе це було. Прошу не перекладати цього матеріалу на німецьку мову. Таємниця Ринга мусить бути збережена принаймні для близьких”.

Під час своїх прогулянок в(околицях Сімеїза я звернув увагу на самітну дачу, що стояла на крутому схилі гори. До цієї дачі не було навіть дороги. Дача була обгороджена високим парканом з єдиною низенькою хвірткою, яка завжди була щільно причинена. І жодного зеленого куща, ані дерева не видно було над парканом. Навколо дачі — голі уступи жовтуватих скель; між ними подекуди ріс миршавий ялівець і низенькі криві гірські сосни.

“Що за фантазія спала комусь на думку поселитись на цій дикій, голій скелі? Та чи й живе там хто-небудь?” — думав я, блукаючи кругом дачі.

Я ще ніколи не бачив, щоб хто-небудь виходив звідти. Моя цікавість була такою великою, що я, признатись, пробував заглянути на подвір’я таємничого житла з високих скель. Але дача була так розташована, що звідки б я не заходив, я міг бачити тільки невеликий куток двору. Цей куток теж був голий і необроблений, як і навколишня місцевість.

Та після кількох днів спостережень я помітив, що по двору пройшла якась літня жінка в чорному.

Це мене ще більше зацікавило.

— Якщо там живуть люди, то мусять же вони підтримувати хоч який-небудь зв’язок з зовнішнім світом, ну, хоча б ходити на базар по продукти!

Я. почав розпитувати своїх знайомих, і, нарешті, мені пощастило задовольнити свою цікавість. Щоправда, ніхто не знав нічого певного про мешканців дачі, але один знайомий сказав мені, що, судячи з чуток, там живе професор Вагнер.

Професор Вагнер!

Цього було досить, щоб зовсім прикувати мою увагу до дачі. Мені захотілося за всяку ціну побачити незвичайну людину, яка наробила стільки шуму своїми винаходами. Але як?.. Я буквально почав шпіонити за дачею. Відчував, що це було негарно, і все-таки не припиняв своїх спостережень, годинами в різний час дня і навіть ночі просиджуючи за кущем ялівцю, недалечко від дачі.

Кажуть, якщо людина невідступно прагне якоїсь однієї мети, то рано чи пізно вона її досягне.

І ось одного разу рано-вранці, тільки-но розвиднілось, я почув, що таємничі двері у високому паркані рипнули. Я весь насторожився, зщулився і, затамувавши подих, чекав, що буде далі.

Двері відчинились. Високий чоловік з рум’яним обличчям, русявою бородою і навислими вусами вийшов і уважно оглядівся навкруги. Звичайно, це він, професор Вагнер!

Пересвідчившись, що навколо нікого нема, він повільно піднявся вгору, дійшов до невеликого гірського майданчика і почав займатись там якимись зовсім не зрозумілими для мене вправами. На площадці було розкидане каміння різних розмірів. Вагнер підходив до каменів і робив спробу підняти їх, потім, обережно ступаючи, переходив на нове місце і знову брався за камені. Але всі вони були такі великі й важкі, що навіть професіональний атлет навряд чи зсунув би їх з місця.

“Що за дивовижна забава!” — подумав я. Та зненацька я був так вражений, що не міг стримати мимовільного вигуку. Сталося щось неймовірне: професор Вагнер підійшов до великого уламка скелі, більшого за людину, взявся за гострий виступ і підняв уламок з такою легкістю, начебто це був жусок картону. Витягнувши руку, він почав описувати дуги цим уламком скелі.

Я не знав, що й подумати. Або Вагнер мав надприродну силу… — але чому ж тоді він не міг підняти порівняно невеликі камені? — або… Я не встиг закінчити своєї думки, як новий фокус Вагнера ще більше вразив мене.

Вагнер підкинув брилу вгору, мов камінчик, і вона і полетіла, піднявшись метрів на двадцять угору. З хвилюванням я чекав, як ця брила гепнеться на землю. Та вона падала досить повільно. Я нарахував десять секунд, перш ніж брила опустилася вниз. І коли вона була над землею на висоті людського зросту, Вагнер підставив руку, впіймав і вдержав брилу, причому його рука навіть не здригнулася: