Анатолій Михайленко - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90

“Шановні кияни й гості столиці, перед вами колишня центральна магістраль. Марно шукати в цьому районі сучасні будівлі. За рішенням уряду республіки від 1930 року ця частина міста стала заповідною зоною і разом з іншими такими ж районами становить унікальний пам’ятник історії слов’янської культури від найдавніших часів…”

Пантя напружив мізки. Про таке рішення уряду від 1930 року він сном-духом не відав. Але й інформаційку видають!..

“Ви звернули увагу, — лунало з динаміка, — що від 1919 року всі культурні споруди та історичні пам’ятники нашого міста в зразковому стані, чого не скажеш навіть про єгипетські піраміди та азіатські храми. Сьогодні Київ — столиця Української Радянської Республіки — налічує п’ять мільйонів жителів і розвивається поза історичним центром, під яким прокладено шість транспортних магістралей…”

Що й казати, інформація була просто приголомшливою. Пантелеймон не вірив своїм очам, але ж факт є факт: будинки, люди, дерева, інверсійний слід від аеробуса в небі були цілком реальні. Він міг торкнутися рукою стін, дверей, вікон, кущів, трави, квітів і переконатися, що все це йому не сниться.

На площі Жовтневої революції, чи як там її — Думській площі, біля напівкруглої темної будови колишньої міської думи трамвай зупинився. Пантя вийшов. Йому хотілося спокійно пройтися і роззирнутися. Незрозумілий зсув у часі вимагав детально розібратись у ситуації. “Краще в парк, — вирішив він, — серед, природи швидше зорієнтуюся в цих чудесах”.

Пантя піднявся повз будинок купецьких зборів (на табличку не глянув навмисне, бо знав його і як будинок філармонії) і через хвилину вже підходив до оглядового майданчика на крутому схилі Дніпра. Те, що він побачив, знову вразило його.

Правий берег Дніпра, на якому він стояв, вилискував на сонці широченною магістраллю з численними віадуками. Велетенські, чудової архітектури красені-мости нависали над чистою водою. Мостів Пантя нарахував понад десяток. Легкові машини і пасажирський транспорт найсучаснішої форми пірнали з мостів просто в тунелі. По той бік мостів, за Трухановим островом, порослим не лозою, а височезними деревами, починалося лівобережжя. Рівні, як стріли, магістралі, пообіч яких в обрамленні свіжої зелені бовваніли багатоповерхові споруди з дюралюмінію та скла. І над усім цим легким і Прозорим світом лівобережжя горбатилися дніпрові кручі, на вершинах і в улоговинах яких вирізнялися білокам’яні собори й золоті бані.

У Панті від захвату аж подих перехопило. В найсміливіших фантазіях не міг собі уявити, що може так гар: монійно співіснувати давнє й сучасне, і не просто співіснувати, а бути одним цілим, монолітним і витонченим.

На тлі дзвіниці Києво-Печерської лаври висявав Успенський собор, від нього розсипом по схилах і вибалках — церковки. Ближче — Мариїнський палац. Крутнув головою праворуч, у бік Володимирської гірки — золотоверхий Михайлівський монастир, далі — Десятинна церква… Пантя впізнавав і не впізнавав знайомі силуети міста. Над класичною схемою вулиць Подолу нависли два монорейкові шляхопроводи, що губилися вдалині серед білосніжних житлових будинків Оболоні, схожих на казкові кораблі. Пантя поглядом сягнув обрію. Так, це Вишгород. Але знову щось незвичне для ока. Нарешті збагнув: не видно Київської ГЕС. Немає бетонної греблі, тієї перепони, за яку завжди чіплявся погляд. Дніпро невимушено й вільно звивався стрічкою.

“Що це? Химерний сон? — питав себе іюдумки Пантій і тут же собі ж таки й відповідав: — Уві сні я навряд чи зміг би таке побачити”. Були колись спроби, але тільки-но починав аналізувати ситуацію — неодмінно прокидався. Крім того, подібне йому навіть теоретично не могло наснитися, свою уяву він знає добре, вона в нього цілком земна й практична. А тут… Небачені мости над Дніпром, фантастичної краси райони лівобережжя, заповідне правобережжя, величезні натовпи туристів, в небі — дивні літальні апарати… Він вдивлявся в люлей і помічав, що серед них немає військових і міліції. Дивина, та й годі! На алеях дідусі й бабусі бавились з онуками. Завдяки меткому окові зробив ще одне відкриття — жодного пенсіонера з орденськими планками або медалями учасника війни.

“Який же це рік?” — спитав себе подумки. Огледівся, в кого б довідатись, та щоб не висміяли. Неподалік стояв хлоп’як, мабуть, першокласник — цей не наважиться глузувати з дорослого.

— Хлопчику, який сьогодні рік?

— Тисячу дев’ятсот дев’яностий, — промовив здивовано хлопчина й запропонував: — Ходімте зі мною.