Анатолій Михайленко - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90

Ось із цього й виникла цифра — 25 тисяч карбованців. Хто хоче запросити на роботу людей із материка — плати. До речі, цю форму ми запозичили саме в киян, — підкреслив Зінов’єв.

— Ну й багато прибутку? — цікавлюсь.

Партійний секретар та голова облвиконкому перезирнулись. Виявилось: поки що… 25 тисяч. Тобто на Камчатці прописали лише одного приїжджого. Отже, можна обходитись власними силами.

— Так що агітувати освоювати Камчатку не слід?

— В жодному разі. Не ті часи. Всі вчаться рахувати гроші.

Микола Олексійович Синетов додав до розповіді Зінов’єва:

— Ще рік тому, до нашого нововведення, як було? Випадково приїде хтось, скажімо, з Києва чи Вінниці, — дивись, і потяглися за ним земляки. А ще коли це якийсь начальник, то на всіх рівнях себе земляками обставить, місцевих відтисне. Чимало прибуває до нас сезонних робітників, на три — сім місяців. А там, гляди, — і зачепились надовго. Хоч вони й тимчасові, а жити мусять десь, і їсти дай. Будівництво житла в нас у п’ять разів дорожче обходиться, привезення тонни вугілля з материка— півтораста карбованців. От і змушені перепинити приплив людей.

Словом, ознака часу, коли починають ретельно рахувати гроші, дається взнаки на Камчатці, може, більше, ніж деінде. Принаймні ще недавно сюди вербували людей, тепер же — навпаки.

Є ще один аспект не менш важливий: Камчатка — унікальне явище природи, і її треба зберегти для нащадків хоча б такою, як сьогодні.

Унікальність і тимчасовість — явища несумісні.

Тимчасовці…

Дні минали в поїздках і зустрічах, і дедалі частіше мене непокоїло якесь дивне, невиразне відчуття: щось тут у житті унікального шматка суходолу, що немов хижа акула (така Камчатка на картах) лежить в океані, щось тут не зовсім так. Як на вокзалі, де ніхто надовго не затримується.

Всьому можна знайти пояснення.

Можна пояснити, чому архітектура міста така невиразна, чому чудовий ландшафт так спотворили архітектори: потрібне житло, і весь казковий куточок забудовано п’ятиповерховими “хрущовками”, що вражають примітивною невиразністю…

Пояснити можна й тим, що півострів — сейсмічна зона і висотних будівель тут не споруджували. Років п’ятнадцять тому звели дев’ятиповерховий будинок, здатний витримати сильний землетрус, нині будують вже шістнадцятиповерховий. Та й взагалі першу цегляну будівлю в місті спорудили… 4955 року. Будматеріали дорогі… Все це так, але недругорядним мені здається і почуття тимчасовості.

Півострів — це, по суті, великий гуртожиток, із якого рано чи пізно йдуть, щоб ніколи не повернутися. Це вокзал, із якого прагнуть вчасно виїхати. І оця повсякденна тимчасовість і невлаштованість вгадуються на кожному кроці. Неохайність вулиць. Сміття. Обшарпані стіни будинків. Химерна, розкидана забудова: порівняно невелике місто має автобусні маршрути не коротші, ніж у Києві. Враження таке, що люди приходять сюди, щоб перебути якийсь час і більш не повертатись. Хоча це не завжди так. Камчатка має дивну притягальну силу. Я зустрів на березі Авачинської бухти сусіда-киянина: тривалий час він працював на Камчатці, повернувся до Києва, але однак щороку по кілька місяців живе на півострові. Мій однокурсник Михась Жилін наперед знає: хоч би де потім мешкав, повертатиметься сюди знову. Власне, саме на той час він переніс здійснення багатьох творчих задумів — упорядкування зібраних майже за тридцять років матеріалів, роботу над фотокнижками, нові зйомки й мандрівки. Принагідно скажу, що в багатьох подорожах Камчаткою Михайло супроводжував Василя ТІєскова, який не раз тепло писав у своїх нарисах про залюбленого в сувору природу Камчатки Жиліна.

Я зустрічав багатьох будівельників, які не приховували, що приїхали заробити; багатьох рибалок, котрі шукають, де легше виловити рибу, не дбаючи про завтра: головне— взяти сьогодні.

Михайло Жилін уже шукає місто, куди перебереться після виходу на пенсію в 55 років. У рибалки-житомирянина Миколи Нагалевського народились і виросли на Камчатці два сини, родина має гарну квартиру з видом на чарівну бухту, але думки його — в рідних краях. У невеличкому селі на березі Охотського моря мене засипали запитаннями про Київ дві гарненькі молодички: приїхали слідом за чоловіками-рибалками, тужать за домівкою. Хоча Тетяна Шарига з Усть-Большерєцька й не казала, що повернеться додому (в молодої сім’ї попереду ще ціле життя), було видно, як сумує вона за рідним краєм.

Добре, що отча земля не дає душі сліпнути.