Андрій Дмитрук - Велика місія цивілізаторів

Ден дуже хотів би знати, чому шеф саме його призначив сьогодні вночі черговим. За розрахунками це мало бути через три місяці. І лічив не він, а один з його роботів. Це чудові хлопці, хоча жити з ними не веселіше, ніж із пилососом або звичайнісіньким будильником.

Перші тижні він милувався квадратними постатями блискучих сталевих автоматів: вони так упевнено рухалися в тонкому туманному промінні сонця серед височезних стовбурів.

Рої комах кружляли, спалахували золотими зірками; роботи, кремезні, з кубічними «головами», повзали болотом, лишаючи довгі борозни чорної води в рясці якогось невизначеного жаб'ячого кольору. Тріщали перфоратори, вищали електропили, потужні обценьки-ефектори роботів стискали ручки інструментів.

Автомати першої експериментальної станції по освоєнню важкодоступних ділянок земної поверхні працювали чітко, рівномірно і спокійно. У напівімлі сяяли ліхтарі бульдозерів та всюдиходів. Зрідка лунала автоматна черга когось із роботів, який помічав хижака.

Ден керував вісімнадцятьма роботами типу «Біг-Хейр». Він сидів біля контейнерів із транслюючою радіоавтоматикою, тримався за поставлений поряд штурвал бульдозера і думав, що треба, припустимо, спрямувати машину на дерево. Десь за багато кілометрів од нього один із вісімнадцяти роботів-водіїв повторював його рух — і з гуркотом падали у переплутану корінням і ліанами гадючу іржаву драговину підкошені велетні.

Один лічильник відмічав повалені дерева, інший — гектари частковоочищених ділянок. На сьому годину Денова роль закінчувалася, він кидався у гамак із пляшкою джину і книжкою з бібліотеки, а на завалені деревами болотяні простори з усіх боків повзли сотні «Біг-Хейрів», і на ранок болото було осушено, землю вирівняно, стовбури складено в штабелі…

Ось і зараз десь у нічних джунглях чути невиразний гул великих робіт. Що ж, росіяни чистять Африку й Австралію з Полінезією, американці — Філіппіни, Індо-Китай і Бразілію. Ден не протестував. Але навряд чи він погодився б зараз навіть за мільйон доларів, навіть із пістолетом вийти в цей жахливий невидимий ліс, повитий непроникною імлою, яку зрідка прорізують яскраві вогні вертольотів, станції.

Хрускіт гілок, плескіт болотяної води… Ден підвівся на ноги, спітнілими руками схопив важкого стола і, поставивши його «на попа», забарикадував вхід. По той бік дверей щось швидко зашаруділо. Черговий відскочив. Шурхіт повторився. Ден схопився за стіну, і тієї ж миті хтось почав дряпати дощану стінку командного пункту. Дену не до речі згадався гофманів «Майорат». Там теж дряпалось у замуровані двері. Дряпалось щось невидиме й грізне. Привид давно померлого вбивці…

Але ж привидів нема! Він, командир електронних роботів, автор багатьох великих статей з кібернетики, боїться привидів? Ден примусив себе засміятися і випадково стукнув пальцем у стіну. Відразу ж йому відповіло нове запекле шкрябання, почулися удари. Ден вискочив на середину кімнати й дико заверещав:

— Хто там?

Відповіді не було. Тиша. Ні звуку. Яскраво освітлена кімната, дурненько усміхнені обличчя кіноартистів на радіопередавачі. Ден підвів руку з пістолетом. Зробив крок до забарикадованих столом дверей. Знову шарудіння. Хтось причаївся коло будиночка, бродить серед густої пітьми нічного лісу, вичікує. Напевне, якийсь звір. Зараз Ден відчинить броньову штору на вікні, висуне руку з пістолетом і застрелить звіра.

Ден підійшов до вікна. Його невидимий сусід важко ступав за стіною. Звір, мабуть, великий. Може, це один із невідомих науці хижаків тропічного лісу, якийсь махайрод, вцілілий ще з неогену? [1] Неоген — давня геологічна епоха в історії Землі. Потрібно освітити його ліхтарем. Ден почав шукати ліхтар. Чужими, неслухняними руками перекидав бляшанки, переставляв стільці, лазив під гамак. Йому чомусь було страшно що-небудь робити. Хотілося забитися в куток і сидіти непорушно, виставивши наперед зброю. А якщо вистрелити через двері? Радіо… Ніхто на допомогу не прийде, тільки посміються. Ти, мовляв, за стіною, тобі наплювати. Або прилетить вертоліт, а біля командного пункту бродить дика свиня з поросятами. Ганьба! Хто його зрозуміє? Хто?

Треба зробити зусилля і відчинити штору. Ліхтар зник, дідько з ним. Ден схопився за ручку… Раптом могутні кігті почали рвати сталеву загородку зовні. Ну, з цим воно не справиться. Ден набрався духу, взяв у ліву руку гайковий ключ і жбурнув крізь вікно. У відповідь — дзенькіт і удар, нове настирливе дряпання. Штора прогнулась. Невже страховисько — а це, звісно, дуже сильне страховисько — може вибити сталевий щит вікна або оковані залізом двері? Хоча б гранату знайти… Але ще позавчора Стінкі забрав останню. Йому вона, бачите, потрібніша… Чому йому?