Андрій Дмитрук - Велика місія цивілізаторів

— Будь ласка, продовжуйте.

— Так, звісно, ви підсумовуєте спостереження… Коротко кажучи, в мене є маленький будиночок на Землі в одному з лісових заповідників Північної Америки. Навколо чудовий сосновий бір… Знаю, що багато моїх друзів облюбували для відпочинку атоли в Тихому океані, пальмові гаї Індії, прерії Техасу і Гімалайські узгір'я, але я не міг інакше… Ви коли-небудь бачили сосну?

— Тут у нас є сосни.

— Дуже добре. Я жартома назвав свою оселю гасієндою святого Георгія… Будинок споруджено із справжніх соснових дощок. Недавно я одержав відпустку і, звичайно, полетів до себе, в чудовий вересневий Орегон… Уявіть собі: веранда, вечір, комарі під ковпаком настільної лампи, чашка чорної кави… У верхів'ях бубонить вітер, а біля стовбурів — тихо, тепло, темно. Кажани над будинком — раз туди, раз сюди…

Так ось, посидів, випив кави і пішов спати — втихомирений, на себе не схожий. Серед ночі прокидаюся. Тиша. В кімнаті ні кванта світла. За вікном — контури гілок і зірки. Лежу й думаю: чому прокинувся? А на душі тривожно. Голова пашить. Ніколи зі мною цього не було. Так ясно уявилося: адже це злочин — не спати, світанок скоро, а тоді… Уже й калачиком згорнувся, і очі заплющив старанно. Та надто сильний був мій аналіз, і я вчепився за свій незрозумілий страх — що «тоді?» Навколо був холод, Валентине, лютий холод. Точніше, очікування холоду… Хапатися за останні крихти сну, а потім іти, поспішати кудись… Мені ввижалися небачено похмурий шлях, блукання по мертвому, тісному, розділеному на клітки простору. Там нема небезпеки, а є тільки вбивча одноманітність роботи, коли хочеш спати і не можеш. Інакше станеться щось жахливе. День за днем, рік за роком, як вічний двигун… І очі в кімнатній темряві. Я був не сам. Хтось обережно й тихо стежив за мною, боячись стурбувати — стежив по-собачому, голодними очима. Життя його залежало від мене, тільки від мене. Я — брудна, отупіла людина-двигун — був годувальником, господарем життя кількох іще слабших істот. Вони чекали мене, коли я повертався ввечері, немов первісний мисливець із джунглів; вони оберігали мій короткий сон, боячись кашлянути в задушному повітрі моєї конури… Я чув запах…

Ні, вранці все скінчилося. Пізніше мені вдалося дізнатися… Колись тут, де нині мій ліс, було величезне місто. Навіть тепер іще археологи знаходять серед сосон іржаві каркаси будинків, завалені тунелі. А в місті жили мільйони людей. Вони народжувалися, росли, плекали свою злість: їм не вистачало кисню, світла, простору. Вони гризли себе й інших, заздрили, створювали ілюзії… І працювали одноманітно, ординарно, всі як один, із покоління в покоління — спочатку мучилися, потім звикали, тупішали, рефлекторно виконували завчені операції. Старіли, вмирали… Тієї ночі я став одним із них…

— Ясно, — мовив Вишневський і підвівся з-за столу. — Ви не перший. І не найважчий. Справа в тому, що в Землі величезне минуле. Його відгомін найкраще чути в пустельних заповідниках. Лишаються не тільки іржаві каркаси — нічого не губиться в часі! Ви здорові, Іржі. Це просто невідомий науці вид інформації, так би мовити, довготермінова телепатія — записані незрозумілим кодом почуття й думки наших предків.

Він дістав із шухляди невелику тримірну фотокартку, подав мені. Я покрутив її в руках. Голова чоловіка середніх літ. Жили на його шиї напружились, немов буксирні троси, волосся наїжилось над зморщеним лобом, зуби закусили нижню губу, наче він стримував крик болю… Очі були світлі, шалені й водночас благальні.

— Це один із моїх пацієнтів. У нього вілла на території колишньої Польщі.

— Чого ж це він так?

— Ви добре знаєте історію, Іржі?

— Думаю, що непогано.

Валентин підкинув зображення на долоні.

— Років чотириста тому недалеко звідти було місто. І називалося воно Аушвіц, або Освенцім…

Чому робота отак прозвали, пояснити неважко. Здалеку, в сутінках великого інститутського залу його сіро-срібляста сяюча постать справді нагадувала могутнього рицаря в латах. Аспірант Сорокін перший кинув влучне прізвисько, і незабаром робота ніхто інакше й не називав як «Хрестоносець», але, звісно, лише між собою. СЕЕП-38 — офіціальна назва автомата — здавалася довгою, сухою і немилозвучною. Саморегулюючий електронно-ефекторний пристрій, варіант тридцять восьмий — і вимовити нелегко.