Володимир Владко - Твори в п'яти томах. Том V

— У мене немає часу. Колись іншим разом… Бувайте!

Так, був чудовий, лагідний і ніжний голос, тільки був… Богдан сам один у лабораторії з своєю ряжанкою і культурою цвілі… Люко, Люко, невже ж ви не бачите, як обливається кров’ю серце нещасного Богдана? Та хіба ж винний він у тому, що змушений возитися з ряжанкою… і цвіллю…

Але досить суму, досить непотрібної лірики! Кароока пішла, навіть не глянувши на Богдана… До генератора, до праці!

Богдан рішуче повернувся до мармурового стола під генератором, де стояла чашка з ряжанкою. Він навіть уже простягнув руку, щоб узяти чашку. Але… але рука Богдана повисла в повітрі, а очі широко розплющилися.

Він стояв, похитуючися на довгих ногах, чуючи, як рівномірно й одноманітно шипить генератор, як розмірено клацає компресор. А де ж ряжанка? Куди вона поділась? Ось стоїть фаянсова чашка з трохи розбитим краєм. Але чашка порожня.

Богдан нахилився й зазирнув усередину чашки: чисто. Може, це чортове проміння разом з інфразвуком розчинило ряжанку?

Сердитим рухом Богдан вимкнув генератор. Шипіння зникло. І все-таки якісь незрозумілі звуки лишилися, вони наче пробивалися крізь чітке клацання компресора. Ці звуки непокоїли Богдана. Він подивився туди, звідки, здавалося, долинали ці звуки.

Нова несподіванка!

У кутку, біля маленького столика з приладами сидів сірий кіт. Як він опинився тут, годі було дізнаватися. Проте факт лишався фактом. Кіт сидів у кутку. Невідомий сірий кіт задоволено муркотів, облизуючись.

Широко розплющеними очима Богдан дивився на це створіння. Кіт багато, мабуть, бачив на своєму віку. Одне вухо його було напіввідірване. Сам він був геть обліплений сміттям. Худючий і облізлий. Тьху!..

Богдан хотів був уже одвернутися від цієї абсолютно непривабливої істоти, як раптом помітив щось дивне. Він, замість одійти, навіть нахилився ближче до кота, що так само спокійно сидів і вмивався зігнутою лапкою, немов прожив у цьому кутку все своє життя.

А що це біле й зелене на морді?

— Негідник! Мерзотник! Брудна тварина! — вигукнув Богдан. І, слово честі, навряд чи хтось міг би йому щось закинути з приводу цього, — бо оті білі й зелені плями на морді кота були слідами щойно з’їденої ряжанки! Поки Богдан розмовляв з Люкою, кіт блискавично з’їв його опромінену ряжанку… Цього не можна було дарувати!

— Ну, зажди! Почекай, тварюко! — мурмотів Богдан, ураз обернувшись на мисливця. Кров його заграла. Він відчув у собі заглушений досі голос досвідченого дикуна-мисливця, що звик полювати на тварин. Атавізм?.. Можете називати як завгодно. Проте скромний літописець цих подій запевняє вас: жоден червоношкірий індіянець, жоден Чінгачгук або Барсова Лапа чи навіть сам останній з могиканів не зміг би підповзти так обережно до своєї жертви, як підповзав до сірого кота Богдан.

Серце його калатало. Бойовою люттю роздувалися ніздрі і горіли божевільним запалом очі.

— Рраз! Єсть!

Як пружина Богдан випростався. В його руці висів кіт, безпорадно ворушачи лапами: захищатися він не міг.

— Мерзенна тварино, — шепотів Богдан, — зараз я т-тобі покажу, як жерти об’єкти наукової роботи… Може, я й сам ладний був би з’їсти цю чудову ряжанку, хоч на ній і була цвіль. Але не їв, хоч і мав на це повне право. А ти… негіднику, зараз я тобі…

Кіт тільки вигинався й конвульсійно рухав лапами, він уже, мабуть, змирився з своєю долею. І зовсім невідомо, що зробив би з ним ображений до глибини душі дослідник, якби не почув ззаду лагідного, приємного голосу:

— Що ви робите, Богдане? Адже цьому бідному котові, напевно, боляче.

Богдан остовпів. Так, це була Люка. Чарівна кароока Люка дивилася на нього, на кота — і обличчя її набувало дедалі докірливішого виразу.

— Справді, що ви робите? Ой, бідний котику, що таке сталося, чим він завинив?

— Б-бачите, він, цей н-негідник… ні, я н-не те хотів сказати… Ц-ця тварина з’їла мою ряжанку, — промурмотів Богдан, не випускаючи з рук кота, що саме в цей час спробував вирватись. — А, чорт!

— Звідки у вас стільки брутальності? Кіт з’їв ряжанку? А що ж, на вашу думку, йому залізо їсти чи, може, котушки з генератора? Коти люблять молоко, сметану й усякі інші молочні страви, — відповіла Люка. — Давайте його, бідолашного, сюди!

— Але ж, Люко…

— Не бажаю слухати ніяких “але”. Давайте сюди кота, — суворо наказала Люка, гнівно блиснувши очима.

І хоча в Богдані бушували шторми й бурі люті на мерзенну тварину, хоч був він ображений попереднім ставленням до нього кароокої повелительки, та руки його покірно подали Люці кота, а губи спромоглися лише запобігливо прошепотіти: