Анатолий Григоренко - Запізнілий цвіт валінурії

— Так, так… — Ніну розпалювала цікавість. — І коли ви нас познайомите з ним, Антоне Карповичу?

— Усьому свій час. Бач, яка нетерпляча. — Гаркун пригладив розкуйовджене вітром волосся. — Ось повернемося додому…

Станіслав кинув сердитий погляд на Ніну, повернувся до розмови з іншого боку.

— Олесю Архиповичу, ви сказали, що після опублікування повісті за вас взялися критики. Я уважно стежу за пресою, особливо за публікаціями, які стосуються фантастики, футурології, і ніде не зустрічав критичних статей на вашу повість. Де публікувалися ці матеріали і хто ці критики?

За Козира знову відповів Гаркун:

— Надто один розумник був заповзявся, земля йому пухом. Чув, Олесю, — звернувся до Козира, — не стало серед нас нашого благодійника. Віддав богу душу.

— Туди йому й дорога, — сплюнув Козир. — Обливав брудом скільки вистачало ядучого хисту. Підлотний чоловік був. А між тим треба пам’ятати, що право критикувати заслуговує лише той, хто переконав людей у своїй любові до них, у здоровому глузді своїх суджень. Цей же, навпаки, всією своєю чорною діяльністю показав свою ненависть до людей. Жодного порядного рядка не вийшло з-під його пера. Тільки отрута, бруд, жовч…

— Тож і не дивно, що за його труною йшло лише кілька, мабуть, таких самих, як і він, чорноротих лакуз, — докинув Гаркун. — Чесних людей не обдуриш.

— Це так, — категорично заявив Козир.

— Я, здається, здогадуюсь, кого ви маєте на увазі, — сказав Станіслав.

— Кого, Славку? — не втрималася Ніна.

— Помовч, Ніно. Потім. Ви особисто знали того критика?

— Аякже. Заробив він на нас грошенят. А те, що ви його не читали — не велика втрата, молодий чоловіче. Не читали його чесні люди за життя, тепер тим паче не будуть читати. Кому потрібна ота брудна писанина? Ось послухайте. Цитую майже дослівно. — Гаркун перевів подих і, злегка хизуючись громовим голосом, почав скоромовкою, ніби читав друкований текст: — Не можна не відзначити, що загалом науково-технічні проблеми майбутнього добре продумані авторами і свідчать про їхню серйозну роботу над цим аспектом твору. Подив і заперечення викликають насамперед ідейні тенденції повісті в зображенні людей майбутнього й особливо нашого сучасника Євгена Терена, який, по суті, виступає єдиним представником епохи великих перетворень XX сторіччя в тому далекому майбутньому суспільстві. — Гаркун засміявся. — Он як, Олесю!.. Йому хотілося, щоб ми з тобою поклали в морозильники половину людства, отоді б люди майбутнього напевне розібралися б, хто є хто. А так що? Потрапив до них єдиний представник епохи великих перетворень — і суди по ньому, що то була за епоха. Але слухайте далі, до чого договорився цей горе-критик. — Гаркун підняв вказівний палець, намагаючись загострити увагу присутніх. — Зрозуміло, концепція твору, що випливає з його сюжетної побудови, характеристики героя, багатьох акцентів і узагальнень, є абсолютно хибною. Адже саме ця концепція, логіка розвитку подій і, зокрема, вчинків героя призвели до того, що на адресу людей XX століття, співвітчизників Євгена Терена, пролунав ряд серйозних і тяжких звинувачень, які не могли бути спростовані в творі, бо єдиний, — Гаркун зробив наголос на слові “єдиний”, — представник нашого часу, опинившись у майбутньому суспільстві, виявився духовним нікчемою, соціальним злочинцем… Автори, безперечно, багато чого досягли у викритті й засудженні свого героя. Але чи замислювалися вони… — Гаркун зробив багатозначну паузу і, звертаючись до Козира, запитав: — Чи замислювався ти, Олесю, над тим, до яких соціальних узагальнень у конкретних сюжетних рамках веде це викриття, це зіткнення двох епох, двох різних сторіч і світів? Я, наприклад, зізнаюся: не замислювався. Переді мною стояло набагато скромніше завдання. — Гаркун помовчав, щось розмірковуючи, потім звернувся до Однорічка: — Ви, Станіславе, давно читали нашу повість?

— Щойно перечитав перед поїздкою.

— І ви теж вважаєте нашого героя таким, яким його побачив критик?

— Ні. Я навіть десь глибоко в душі симпатизую йому, хоч мені жаль його, бо й справді, якщо уявити себе на його місці, одиноким, відірваним від рідного коріння, штучно пересадженим на несприятливий грунт…

— От бач, Олесю — це саме те, що й хотіли ми сказати своєю повістю. Не звинуватити сучасників у якихось гріхах, у духовній нікчемності, хоча, безперечно, всі ми небезгрішні, не протиставити їх людям майбутнього, а наголосити єдине: люди, живіть у тім часі, в якому ви народилися, трудіться на нього, наближайте майбутнє, але будьте дітьми свого часу, інакше… Ви правильно зрозуміли наш задум, Станіславе. Справді, життя Терена серед людей майбутнього гідне співчуття, а за біблійськими канонами — воно рівнозначне розіп’яттю Христа.