Василий Бережный - У промінні двох сонць

— Якій державі належить цей літак?

— Ніякій земній державі. Я прибув із сузір’я Ліри…

— Та годі морочити голову! — не стримався Фраг і стукнув кулаком по столу. — Набридло! Будемо відповідати чи ні?

На Туо цей спалах гніву не справив аж ніякого враження.

— Я бачу, що розмови в нас не вийде, — сказав він спокійно. — Ви не вірите жодному моєму слову. Через свою… крайню відсталість, граничну обмеженість. І я хотів би…

Фрагове обличчя налилося кров’ю: усе ж фіксується! І він поспішив перебити:

— Прошу по суті!

Туо з тією ж витримкою, так само повільно добираючи слова, продовжував:

— Я хотів би поговорити з президентом вашої країни.

— З президентом і не менше? — долаючи дражливість, Фраг намагався наситити свої слова іронією. — А з прем’єр-міністром не зводите порозмовляти?

— Чому ж, з прем’єр-міністром також.

— О, яка великодушність! Ну, що ж, доведеться полікувати вас від космічної маячні!

— Я цілком здоровий як з погляду терапії, так і психіатрії, — рівним голосом промовив Туо. — Застерігаю вас: за насильство над космічним мандрівником ви будете відповідати перед…

Не встиг договорити: з бічних дверей вискочило кілька дужих санітарів психіатричної лікарні, вхопили за руки, повалили — не спромігся, бідолашний, і скрикнути, як одержав укол. Тіло його зів’яло, щось хотів сказати, та язик уже не слухався, свідомість швидко тьмарилась, але він все-таки встиг коротким поглядом обпекти Фрага. Розпластаний на килимі, він наче вистрілив тим поглядом! І це не була ненависть чи лють. Якби це — Фраг би й оком не кліпнув, до ворожості він звик. У тому погляді була якась неземна туга, щось таке, що обдало Фрага крижаним холодом.

Туо вже завезли на далеку околицю міста, за жовті мури, вже, певно, запакували в спеціально обладнаній кімнаті, а Фрагові все було якось не по собі, все ще ввижалися ті очі і той погляд… Гасав машиною по місту, як зацькований звір, зрештою опинився біля шинквасу в якомусь барі, об його зуби цокнуло шкло зеленуватого келиха, і горло обпалило вогнем.

Аніта вмостилася в плетене крісло на своєму балкончику і, ні про що не думаючи, дивилася на море. Воно починалося внизу і сизою стіною підводилось до обрію. Там, ген-ген вдалині, в біластому серпанку чорнів корабель. Коли відвести погляд, а потім знову глянути — здається, ніби той корабель пливе на небо… А ось до берега нечутно, легко, наче зовсім невагомо, лине величезний білий лайнер — настала осінь, а туристи є. Ще тепло, сонце ласкаве, і хоч гори встигло припорошити снігом і повітря посвіжіло, місто ходить у костюмах, зрідка хіба трапиться плащ або легке демі.

Море увесь час міняє барви, і хоч старається робити це поступово, не різко, Анітине око помічає зміни. Далека чорна риска корабля, що плив на небо, зникла в штриховій завісі — і не розбереш, чи то дощ іде, чи проривається світло з-за хмари. Ближче до берега на синьому тлі плеса з’явилось кілька срібних озер… Одно вже вичахло, посіріло…

Аніта любить отак самотою дивитися на море. Часом їй згадується наречений, що так трагічно загинув. Ждала щастя, а прийшло горе. Їй до щему в серці шкода себе. Хто її полюбить… отаку невродливу? Відчувала, що дала б щастя своєму обранцеві, а хто ж про це знає, кому розкриєш той великий світ, яким сповнена душа? Ідуть мимо і не здогадуються, не знають. А він знав, відчував цей світ, через те й любив, навіть некрасиве її обличчя любив!

Мама заспокоює, відчуваючи її тривогу, томління її духу, а брат, навідавшись, тільки й скаже: “Перестань киснути!”

А вона відчуває себе самотньою серед великого людського мурашника, сиділа б отак годинами та поглядала б на море. Бездумно, байдуже. І нехай собі линуть лайнери, пливуть на небо, нехай з’являються і зникають срібні озера — їй байдуже. Але треба йти, сьогодні мусить провідати свого Туо. Теж самотня душа, потрапив до Фрагових лап, і ніхто його не розшукує — чи в нього й справді немає близьких? Ну, що ж, вона постарається замінити їх…

До психіатрички Аніта дісталася автобусом. Приземкуваті корпуси лікарні розташовані в старому саду. Неподалік від території лікарні починається сосновий ліс, крізь який пролягає шосе. Аніта подивилася, як швидко віддаляється по тому шосе автобус, і неквапно пішла через дорогу до воріт. Що вона йому скаже? Певне, Туо доводитиме, що він зовсім не божевільний — а хіба вона психіатр? Зрештою, нав’язлива космічна ідея не загрожує ні життю, ні майну людей. Але хіба вони його випустять?