Игорь Росоховатский: Можливість відповіді

— Ні, не нудно, не обтяжливо. Час життя залежить від мети життя…

Максим морщить лоба, згадує читане й чуте…

— У цьому відношенні все досить просто й однозначно. Природа створювала людину для тієї ж мети, що й інших тварин: для боротьби за існування в умовах обмеженого простору однієї планети. На цьому шляху в процесі еволюції мали з’явитись і викристалізуватися найдосконаліші варіанти інформаційних систем — живих організмів. Звідси й короткий строк життя, що рятує від перенаселення застарілими формами, необхідний для швидкого вибору варіантів. Але все це ви знаєте краще за мене, — я вирішив йому підлестити, — нема потреби говорити про це докладно. А мене та інших сигомів ви, люди, створювали з іншою метою: пізнання і вдосконалення навколишнього світу. Світ цей величезний, складний, і щоб з успіхом пізнавати його, потрібен інший організм і інші строки. А пізнання і творчість, як нам відомо, не можуть набриднути.

Зустрічаю його колючий погляд з-під кошлатих брів, і мені стає соромно. Так, так, я сказав зовсім не те, що йому потрібно. Ця моя клята прямолінійність зовсім недоречна в розмовах з людьми. Адже він питав не просто для того, щоб одержати інформацію. Максима, як і інших людей, лякає короткочасність життя, йому треба весь час якось виправдовувати це життя, прикрашати, знаходити виграшні сторони, щоб утішити себе. Він і до мене звернувся по втіху. А я створений такими самими істотами, як він, я, втілення їхньої мрії про всемогутність і безсмертя, зобов’язаний був зарадити цьому. Таким чином я віддав би хоч крихту боргу…

— А втім, — кажу я, — бувають і в мене тяжкі хвилини, години, коли…

І знову я недооцінив Максима. Він м’яко всміхається, як тоді, коли говорив про дітей…

— Дякую. Ви дали вичерпну відповідь, хоча… — він не втримався від випаду, як мені тоді здавалося, — є на світі речі важливіші від безсмертя…

Дивна ця фраза засіла в моїй пам’яті, хоча я розумів, як нелегко йому жити, пам’ятаючи про близьку смерть, яких гірких роздумів, страждань, мук, мужності це коштує. Адже йому, шкільному вчителеві, ще треба втішати й інших, роз’яснювати, вселяти віру. Чи міг би я так?..

Сигнал наздогнав мене, коли я вже був у місті, де жив Михайло Дмитрович. Я впізнав сигнал — його посилала істота, яка назвалася моїм братом. Інформація надходила з перервами, в інтервалах я вловлював шумові модуляції, відчував, як важко зараз тому, хто передає. Однак він зумів відтворити в зоровій і радіолокаційній ділянках мого мозку цілу картину — вируючу хмару часточок, схожих на часточки плазми. Температура хмари досягла трильйонів градусів, щільність мала виражатись дуже великим числом. Хмара часточок безперервно змінювала свої обриси, продавлюючи простір, і тому правильніше було б сказати, що вона взагалі не має обрисів. А втім, і інші її характеристики змінювалися стрибкоподібно і неймовірно швидко. Я відчув нестерпний біль у лівій частині голови й подумав: а як же тому, хто перебуває там? Мабуть, я б не міг уявити себе на його місці й не розумів, що могло спонукати цю споріднену зі мною істоту бути там, звідки вона веде передачу. Що їй потрібно?

Мобілізувавши всі відділи мозку і настроївшись на хвилю-виклик, я все-таки зміг розібрати: “Передай Михайлові Дмитровичу”. Далі йшло те саме рівняння і кілька його варіацій. Рівняння, яке описувало тактову частоту в живих істотах і явищах неживої природи… Я вже здогадувався, що воно означає, але мені треба було одержати ще одне підтвердження. Я спитав, вкладаючи в сигнал всю енергію акумуляторів: що ж описує рівняння і його варіації? І майже не здивувався, почувши у відповідь: “ПУЛЬСАЦІЮ ВСЕСВІТУ”.

Я з болем констатував, що за ці місяці він змінився. Поранене зморшками чоло стало ніби ще вищим, сивина пробилася там, де її не було. Він поворушив повними губами і у відповідь на моє привітання сказав:

— Добридень, синку!

Простягнув руки…

Я обняв його і обережно притиснув до себе, водночас намагаючись передати йому частину своєї енергії. Він помітив мої зусилля, зворушливо усміхнувся, відсторонився і насварився пальцем:

— Якось старий заєць, дивлячись на молодого лева, сказав: “Щось мій синочок надто швидко росте…” — Похитав головою, уважно дивлячись мені в очі, і додав: — Важливо, що ти зумів не тільки пізнати, а й осягнути розумом…

Раніше ми не завжди розуміли один одного з півслова. Залишалися недомовки, пов’язані з таємницею мого народження. Тепер це зникло. Він відтворив у мені, синтезованій людині, сигомові, модель особистості свого сина, який загинув під час досліду. Тепер я мушу здійснити те, чого не зумів його син. А для цього батько дав мені силу й досконалість, яких не міг дати єдинокровному синові і якими не володіє ніхто з людей. Мабуть, йому нелегко було піти на це. Чи відважився б я на такий подвиг? А втім… він усе передбачив. Адже є Програма, яку він заклав у мене. Програма змушує мене когось любити, комусь заперечувати, визначає межі моїх можливостей. Вона й служить гарантією безпеки для людини. Що ж, цілком логічно і розумно. На місці батька я зробив би так само… І все-таки страшно згадати, скільки страждань заподіяли мені думки про Програму, її межі, через які я не маю права переступити. І найбільшу муку викликала думка: наскільки збігаються правила Програми з правилами поведінки людей і наскільки — з законами роботехніки? Чого в них більше, на що вони дужче схожі?