Игорь Росоховатский: Можливість відповіді

Можливо, я зроблю всупереч програмі, всупереч задумам Михайла Дмитровича, але я піду і на це. Вибачте, вчителю, ви дали мені розум, і він не зупиниться на півдорозі. Розум протестує проти меж, визначених Програмою, розум веде мене через заборони до істини. Ви самі стверджували, що розум — понад усе.

Нічого не кажучи імпунам, я легко відштовхнувся від землі і, ввімкнувши гравіатори, злетів у синє небо. Я летів невисоко над джунглями, де йшла жорстока боротьба за життя поміж живими істотами — відбувався відбір найсильніших. Я прискорив політ до надзвукової швидкості, і за три з половиною години побачив вдалині вогні великого міста. Довго кружляв над ним, розшукуючи будинок, куди мені треба було потрапити.

Через освітлене вікно я побачив апарати, які сяяли лаком і нікелем.

Завдяки ІСЕУ я вивчив усі ділянки свого організму і знайшов ту крихітну ділянку в одній з матриць пам’яті, де зберігалась ДНК — набір генів людини. Я не міг визначити, чи це був мій генотип, а точніше, частина мене, (бо я вже знав, хто я є насправді), чи він відіграє тільки допоміжну роль у механізмах моєї пам’яті. Але це був генотип людини — і зараз саме він міг підказати те, що найбільше мене цікавило.

У мене було в запасі менше шестисот хвилин, тобто залишок вечора й ніч. За цей час я мав устигнути використати прилади й апарати, з’єднавши їх по-своєму, застосовуючи ІСЕУ як центральний пульт, і провести сеанс Подорожі. Потім треба ще роз’єднати апарати, привести все в порядок і зникнути до появи людей у лабораторії…

Я занурився у ванну, підключив електроди, побажав собі успіху й простягнув руку до верньєра.

Ввімкнув…

Пухирці повітря крихітними перлинками стали осідати на руках, теплий розчин торкнувся шиї. Сотні тоненьких голочок впилися в спину. На сферичних екранах попливли тіні.

Головним відділом мозку — Відділом Вищого Контролю — я зафіксував початок розчинення власного “я”. Лінії багатокутника зазміїлися, почали викривлятися, ламатися, свідомість потьмарилась…

На екранах спалахнули блискавки. Пірнаю. Кола на воді. Пухирці. Пливу. Тягнуся до світла…

ВВК відзначає і класифікує зміни, які відбуваються, всі ускладнення і спрощення. І я вже можу розрізнити окремі частини свого “нового” організму, вже бачу світло, їжу…

…Я поступово проходжу фазу риби, людиноподібної мавпи, неандертальця, — все, що прожили предки тієї людини, якій належала спадкова речовина. Я ніби бачу різні епізоди з життя предків і доходжу до найважливішого етапу, заради чого і вдався до Мандрівки в спадкову пам’ять.

Це дослід… Дослід… Але ще не згас спогад про розстріл, пам’ять не очистилася цілком для проявлення нового епізоду, ще я бачу нескінченні ями, рови, заповнені трупами повсталих рабів, і запитую: навіщо, заради чого, заради якого досліду тривала вся ця несправедливість, яку можна здолати лише кров’ю і смертю? Знову та ж відповідь — необхідність жорстокості в замкнутому світі, де всього для всіх завжди не вистачає? То нехай вона буде проклята — ця необхідність! У такому разі слід розімкнути світ для розумних, розсунути його, зробити безконечним, а самих розумних — незалежними й від його благ, і від болі, страху й смерті. Ось заради чого варто долати будь-які перешкоди!

Нарешті, здається, я почав проникати у ваші задуми, вчителю… Чи не про це свідчить зараз ваша усмішка? Вона стає дедалі сором’язливішою, коли починають говорити про ваші заслуги, потім змінюється на сором’язливо-прохальну, ви ніби просите припинити непотрібні й зайві компліменти, потім мляво махаєте рукою, стискаєтесь, ніби стаєте меншим і непомітнішим, а коли й це не допомагає, рішуче повертаєтесь до співрозмовника спиною і йдете геть…

…Цифри миготять швидше. Неначе за об’єктивом фотоапарата, падають темні шторки…

…Я тримаю теплу руку жінки, хвилююся, не хочу відпускати.

— Все буде гаразд, не турбуйся, — кажу їй.

Ця жінка, з маленьким ротом, ямочками на щоках і чітким малюнком брів, — Людмила. А неподалік стоїть Михайло Дмитрович і не подає вигляду, що спостерігає нас.

Підходжу до нього, доторкуюсь до плеча:

— Я готовий.

Він повертає до мене видовжене обличчя з високим у зморшках лобом і дивовижно ясними, мов у дитини, очима, в яких завжди світиться цікавість. Його повні добрі губи ворушаться, ніби жують ще не вимовлене слово, куштують його на смак, і я швидше вгадую, аніж чую:

— Пора, синку.

Слідом за ним входжу до лабораторії, де мені знайоме все до найдрібніших деталей, лягаю на довгий пересувний стіл і надіваю на зап’ясток манжети з проводами. Киваю батькові, усміхаючись: