Владимир Заяц - Машина забуття

Старий космогатор закінчив розповідь і, лукаво посміхнувшись, глянув на друзів.

— Ні, дідуню! — захоплено вигукнув Сергійко. — Здорово ти вмієш вигадувати! Фантазія високого класу!

— То ти не віриш мені? — удавано обурився старий космогатор. — Я можу довести правдивість моєї розповіді. Зараз ви побачите, який дошкульний дим у моїй люльці.

Він дістав знамениту люльку і почав набивати її.

Не чекаючи, поки старий космогатор розкурить люльку, ми позадкували до дверей. Жарти жартами, але, знаєте…

— Облиш, Сидорино, — трохи невдоволено казав старий космогатор Антоній Ендотеліус-молодший. — Що мені якийсь там протяг! На мене не подіяло навіть кількадобове перебування в шлунку мінотерія! А ти мене страхаєш якимись там подувами вітру.

Однак Сидорина Іванівна не звернула уваги на чоловікове бурчання. Вона причинила кватирку і накинула йому на плечі плед із вовни тіренського яка.

Онук, що саме переглядав каталог відеозаписів, зацікавлено спитав:

— Про якого мінотерія ти кажеш? Я цієї історії ще не чув.

Антоній Ендотеліус скрушно похитав головою, вкритою білим пушком.

— Ти недооцінюєш свого дідуся! За свої двадцять років ти не взнав і половини всіх історій, які зі мною сталися. Ну що ж, розкажу тобі й про цю пригоду. Отож усе почалося з того, що астрономи, спостерігаючи одну із зірок далекого сузір’я сектора В-15 РР, дійшли висновку, що там має з’явитися наднова. Дорога була далека, дослідження треба було провести дуже старанно. Летіти мав кращий з кращих, і тому мені вип…

— Антонію! — докірливо вигукнула Сидорина.

— Гаразд, гаразд! — замахав руками Ендотеліус. — Хвалитись не буду, але вибір випав саме на мене. Якби не моя скромність, я б міг розказати, що за мною на цей час було вже немало славних справ. Врятування кротарських птахів, які запилюють квіти забуття, знищення Космічного Кашалота і ще багато чого… Не казатиму далі, аби не подумали, що старому захотілося похвалитись. Отож про мій політ. Прилетів я тоді до тієї зірки, заміряв усе. Справді, обчислювальні дані свідчили, що кількість енергії, випромінюваної за останній час, різко збільшилась. Зібравши всі дані, я вже вирішив летіти назад, та певні обставини змусили мене затриматись. Одна з планет, що оберталася навколо майбутньої наднової, виявилася заселеною. Треба було вивчити місцеві умови, щоб внести свої пропозиції щодо врятування її мешканців. Майже всю поверхню планети займав океан, і цивілізація тулилась на острівцях. На одному з острівців я й “приземлився”. Температурний режим цієї планети відповідав певному земному, але в повітрі була недопустима кількість вуглецю.

Місцеві жителі прийняли мене дружелюбно, сказати б, аж надто дружелюбно. Їхня настирлива запобігливість доводила до відчаю, занудлива чемність переходила будь-які розумні межі. Вони намагались розгадати найменше моє бажання, догодити мені у всьому і, що характерно, робили це якнайщиріше. Я розумів, що найбільшою прикрістю для них буде моя відмова від їхніх послуг. Як з’ясувалося згодом, так само вони ставилися і одне до одного, і бажання кожного було suprema lex [1] Найвищим законом (лат). для всієї громади.

Через три-чотири дні таких мук до мене з’явилося кілька представників вищого органу влади. На зріст ці істоти були вдвічі нижчі за людину, замість шкіри — якась навдивовижу м’яка, немов повітряна, оболонка, м’язи скидалися на драглисті грудочки, що перекочувались під шкірою. Я, одягнутий у легкий захисний скафандр з місячним запасом атомарного кисню за спиною, сам собі здавався порівняно з ними середньовічним лицарем.

Вони довго, дуже довго розпитували про моє здоров’я і настрій, а потім один звернувся до мене з цілою промовою:

— О Ендотеліус, найвеличніший із космогаторів! Ми якось літали до сузір’я Миші, і там акінайці розповідали нам про ваш подвиг, пов’язаний із знищенням землюпотрясаючого дракона. Ми, звичайно, не сміємо просити вас про допомогу і забирати час такого доблесного і велемудрого космогатора, але, може, хоча б ваша безцінна порада…

І він оповів мені таку історію.

Тамтешні мислячі істоти, як і на більшості інших планет, вийшли з океану. Стимулом для цього було те, що їх постійно переслідував великий хижак мінотерій, який жив у воді. Рятуючись від нього, предки м’якотілих і вийшли на сушу. Та коли вони усвідомили роль мінотерія в своєму розвитку як мислячих істот, то вдячність переросла просто-таки в релігійні поклоніння. Раз на місяць мінотерій припливав до острова по чергову жертву. Він пожирав невиліковно хворих або дуже старих м’якотілих, і з цим ще можна було миритися. Але підвищена жорстка радіація майбутньої наднової щось змінила в генетичному апараті мінотерія, і він став нестримно рости. Його організм потребував їжі усе більше й більше. Мінотерій уже припливав по данину раз на три тижні, потім на два… На той час, коли я приземлився на планеті, мінотерій припливав щоденно, і м’якотілі були близькі до відчаю.