Александр Тесленко: Корида

“Кумедні годинники”, — голос рудого Грицька за спиною.

“Ану, покаж! Стій, контрики!”

Дорій з Ліаною не озирались. Розуміли, що хлопчаки роздивляються їхні годинники. Пашко хотів також подивитися, але старший гримнув:

“Ану, сліди за гадами! Бо повтікають!”

І раптом… Голосно закричав Пашко. Закричав дико, неначе його зненацька привалила кам’яна брила. Потім кинувся бігти, впав і довго не міг підвестися. Нарешті схопився на ноги й помчав по шпалах.

Дорій повільно обернувся. Ні Яшки, ні рудого Грицька біля них не було.

“Ліано! — крикнув. — Вони натиснули на грейфер кохлеара! — І раптом зайшовся у пароксизмі нервового сміху: — Ха-ха-ха! Уявляєш?! Вони опиняться десь у майбутньому! Ха-ха-ха! Може, пройдуть увесь кохлеарний цикл!”

“Тільки ми самі вже ніколи не повернемось додому”, — тихо мовила Ліана.

Дорій з Ліаною вийшли на залізничне полотно і рушили до людей. За кілька годин вони були вже такі брудні, втомлені й голодні, що не викликали ні в кого ніякого почуття, окрім жалю.

— А наше перше втручання в історію відбулось тільки через два роки, — сказав Дорій. — Тоді ми вперше зрозуміли, що наша присутність у цьому часі потрібна… Після цього вже почалися серйозніші справи, але тих днів нам не забути ніколи. Ось послухай…

…Старий Федосій налив собі в склянку ще трохи самогону, випив, скривився і повів далі:

“Ви роботящі. А я таким довіряю. Ви мені зараз — як діти… От… — Федосій пригладив долонею сиву бороду і дістав з кишені великий зелений кисет, натоптав люльку, неквапом закурив: — А час нині такий, що без дітей, без помочі не проживеш. Підімнуть. Правда ж? Моїх дітей бог забрав. Царство їм небесне. От… Чув я, скоро прийдуть і млин мій забирати. Я не панської крові, Дорію. Я все своїм горбом… А ви мені, як діти, бо біля парового млина сам не впораєшся. Га? Я в п’ятому році теж ходив з вилами, панам півнів пускав. З бідних я. А потім землиці клаптик урвав. День за днем, та трохи й вилюднів. Дак вони прийдуть мого млина забирати! А яке ж мають право?! Що, я — пан?! Чи контра якась? Ну, маю млин… А хто біля нього жили надриває? Вже ж не вони. Хай і собі роблять! Мені ніхто не дав! І не забирав я ні в кого! Га, Дорію?!”

Ліана підвелась і підсипала старому Федосію ще вареної картоплі:

“Їжте, доки не задубіла”.

“А як там моя стара? Поїла хоч щось?”

“Та трохи покопирсала…”

“Тяжко мені дивитись на неї, бідолаху. Серце кров’ю обливається. Спасибі, дочко, що ти за нею доглядаєш… У неї життя здоров’я забирало, а я ніби помагав… Чого мовчиш, Дорію? Вроді наймит… Чи я тобі чимось не вгодив? Га? Чи й ти наслухався тих? От вони прийдуть до мене, а ти з ким будеш, Дорію? Ну? Правду скажи”.

“Ми будемо з вами, Федосію”.

Старий подивився на нього вдячно і раптом п’яно зірвався з місця, гупнув кулаком по столу, аж задвигтіла і мало не впала гасова лампа, закліпавши кволим вогником, і побіг до комори. Повернувся, важко дихаючи, із старезною рушницею в руці й полотняною торбинкою.

“А вони прийдуть і скажуть: “Давай!” А я відповім! — Переломив рушницю, витягнув з торбинки два набої і нервово загнав їх у ствол. — Мені є що сказати! Ось! У мене слів для них вистачить”.

“Ми будемо з вами, Федосію, — спокійно повторив Дорій. — Але ви будете з ними”.

“Це ж як?”

“Ви будете з ними”.

…Ліана підхопилася з-за столу.

— Що жми сидимо! ТребаЗенонові подзвонити. Побачиш нашого сина, Орлане. Він про нас усе знає. Це йому вже тридцять. Конструктор на авіазаводі. Одружений. Онуку маємо. Чуєш, Орлане? Чи, може, не треба розкривати таємниці?

— Які від сина можуть бути таємниці, — стенув плечима і знову звернувся до Дорія: — Ну, і що ж ти йому сказав?

— Сказав, що знав. І слова не збрехав, не умовляв його, не переконував ні в чому. Розказав, як розвиватимуться події далі, говорив про людську природу і про державу, про бідність і про багатство…

— А він же як?

— Ні пари з уст. Ще випив. А вранці мовчки одягнувся — і в артіль.

— З рушницею?

— Та ні. Все навпаки. Віддав млина добровільно. Сказав, що сам був бідним, що розуміє “історичеський момент”. Подав заяву до артілі. Отак.

— І як він пережив це все? Мучився, мабуть?

— Ну, що ти! Адже той млин, вважай, йому і лишився. Бо, окрім нього та ще нас з Ліаною, ніхто не міг дати ради паровій машині. Але вже не треба було боятися, що млин заберуть, не треба було тамувати страх і злість. То було наше перше справжнє втручання в історію.

— Якби люди могли повертатися в минуле, вони весь час верталися б у своє дитинство і жили б вічно. А такого не буває. Жити вічно неможливо, — сказала вона, прополіскуючи масний віхоть під струменем гарячої води.