Иван Ефремов - Година бика

— Ти земний? — уривчасто спитав один з молодиків, безсумнівний “кжи”, наближаючись до землянина.

Вір Норін ствердно кивнув.

— Тоді ти нам потрібен. У вас є шалено вродлива жінка. Я бачив її у приміському саду. Її звуть Евіза Танет. Евіза Та-нет, — повторив, точніше, мрійливо проспівав тормансіанин.

— Це лікар нашої експедиції, медик Зоряного Флоту.

— Ух! — невизначено вигукнув “кжи”. — Так ось вона мені сказала, щоб я йшов до вашої володарки. У неї теж красиве ім’я, не таке, як у Евізи, але звучить приємно: Фай Родіс. Сказала, щоб я неодмінно побалакав з нею, бо це важливо і для нас, і для вас. Чому — не знаю. Але я обіцяв. А вийшло, що я, всім відомий Гзер Бу-Ям, перед яким тремтять “кжи” і “джи”, не можу виконати обіцянки. Володарку Фай Родіс охороняє ціле військо лілової погані, а “джи” мені не вірять. Думають, що мене підкупили “змієносді”. А для чого мені цей підкуп?

— Мабуть, ні для чого, — усміхнувся Вір Норін.

— Отож-бо. Можеш ти повірити мені й влаштувати розмову з володаркою?

— Вірю і можу.

— Коли?

— Зараз. Ходімо туди, де ніхто не ходить і є яка-небудь стіна, за якою можна сховати світло екрана.

— Оце діло! — із задоволенням вигукнув “кжи” й повів Вір Норіна у бік від головної алеї, де стояла довга, поставлена впоперек доріжки плита, помережана повчальними висловами. Такі плити зустрічались у різних місцях міста, але Вір Норін ліколи не бачив, щоб хоч хто-небудь читав написи.

Вір знав розпорядок життя Родіс. Вона повинна була бути нагорі. Справді, на виклик його СДФ Родіс відгукнулася майже негайно. Вона з’явилася на імпровізованому екрані кам’яної плити не в тому чорному тормансіанському вбранні, яке звичайно носили у Сховищі Історії, а в короткій білій сукні з блакитною оздобою.

— Ух! — вихопивсь у тормансіанина вигук чи то подиву, чи захвату.

Астронавігатор розповів про “кжи”, який шукає зустрічі на прохання Евізи Танет. Родіс покликала Гзер Бу-яма до освітленого поля передавача, кілька секунд вдивлялась у нього й сказала:

— Приходьте!

— Коли і як?

— Хочете зараз? Ідіть, не привертаючи уваги, до пам’ятника Всемогутньому Часу, поверніть праворуч від нього, до восьмого будинку по вулиці Останньої Війни. Скільки часу вам потрібно? Я чекатиму вас і проведу до себе.

Родіс вимкнула зв’язок, і Вір Норіс негайно погасив свій СДФ.

— Оце здорово! — зраділо вигукнув “кжи”. — Як усе просто виходить у справжніх людей! Гаразд, кланяйся Евізі Танет! Шкода, що я її більше не побачу.

— Чому ж? Коли прийдете до Родіс, попросіть її з’єднати вас із зорельотом і викликати Евізу Танет.

— Невже? А про що я буду з нею говорити? — раптом злякався “кжи”.

— Та хоч подивитесь на неї.

— Ага. Ух, спасибі, друже! Мені час. — Тормансіанин подав руку й міцно потис долоню Вір Норіну.

Той усміхнувсь. Отримати подяку від жителя столиці Ян-Ях було нелегко.

Тепер, навіть якби астронавігатор вдруге заблукав у провулках старого району столиці, його привів би до місця гострий слух землянина. Собачий гавкіт чувся здалеку, оскільки пси були погано виховані, як і їхні господарі.

Сю-Те вибігла до передпокою, почувши клацання замків. З вигуком “Дякую, дякую!” — вона кинулася до Вір Норіна й раптом завмерла, переможена сором’язливістю. Виявляється, їй уже дістали шматочок голубої пластмаси з потрібними знаками й штампами, який давав право на проживання в столиці.

Вір Норін зрадів, почувши своєрідний голос дівчини, нижчий, ніж гортанні фальцетні голоси тормансіан, але вищий і дзвінкіший, ніж грудні меццо-сопрано жінок зорельота. Сю-Те з материнською турботою жінок Ян-Ях, зобов’язаних передусім годувати чоловіка, приготувала вечерю із запасів господаря і засмутилася, дізнавшись, шо Вір Норін вечорами нічого не їсть, а тільки п’є, і то якийсь особливий напій. Якби зорелітник знав, як важко приготувати страву тормансіанам на їхніх примітивних нагрівальних приладах, він постарався б що-небудь з’їсти. Але, нічого не знаючи про гарячі плити і вічно забруднені каструлі, він спокійно відмовився від їжі. Дівчина попросила дозволу прийти до нього, коли він відпочине. У неї є дуже важливе питання.

“Важливе питання” було поставлене, ледве вона з’явилась на порозі, і Вір Норін, не зміг ухилитися чи лукавити під відкритим поглядом, який усією душею вимагав правди.

— Так, Сю-Те, я не мешканець Ян-Ях, а зовсім з іншої, дуже далекої планети Земля. Так, я з того самого зорельота, про який ви чули, але ми, як бачите, не банда космічних розбійників і шпигунів. Ми однієї крові, наші спільні предки понад дві тисячі років тому жили на одній планеті — Земля. Ми всі звідти, а зовсім не з Білих Зірок.