Герберт Уэллс - Машина часу

Він підвівся, на ходу подзвонив прислузі та провів нас до сусідньої кімнати.

– Ви розповіли Бленку, Дашу й Чозу про Машину часу? – запитав він мене, указуючи на трьох нових гостей, і сів у м’яке крісло.

– Але ж це простий парадокс! – вигукнув Видавець.

– Я не маю сил сперечатися сьогодні. Я нічого не маю проти того, щоб розповісти вам цю історію, але з умовою – мене не турбувати. Ви знаєте: мені нетерпеливиться якомога швидше викласти все перед вами – просто нестерпна жага. Більша частина моєї розповіді здасться вам брехнею. Ну то й добре! Хоча це все правда, від першого до останнього слова… О четвертій годині – сьогодні о четвертій годині – я був у своїй лабораторії, і з того моменту… я прожив вісім днів, але яких? Жодна людська істота ніколи не переживала нічого подібного! Я страшенно стомлений, проте не засну, доки не розповім вам усього. І вже тоді – спати. Але тільки щоб не перебивали. Згодні?

– Згодні! – крикнув Видавець, і всі повторили за ним хором:

– Згодні!

Мандрівник у Часі почав своє оповідання, котре я й наводжу далі.

Спочатку він сидів, відкинувшись на спинку крісла, і говорив повільно, як страшенно втомлена людина, але потім дещо пожвавішав.

Записуючи його розповідь, я особливо ясно відчував цілковиту неспроможність свого пера й нездатність відтворити всі достоїнства цієї розповіді; проте я певен, що вона вас зацікавить. Ви не побачите блідого щирого обличчя оповідача, освітленого яскравим світлом лампи, не почуєте інтонацій його голосу. Ви не зможете уявити собі, як у різних місцях розповіді змінювався вираз його обличчя! Більшість із нас, слухачів, сиділа в затінку – у курильній кімнаті не були запалені свічки й лампа освітлювала тільки обличчя Журналіста та ноги Мовчуна. Спочатку ми іноді перезирались один з одним, але потім перестали робити це й уже просто не зводили очей з оповідача.

– Минулого вівторка декому з вас я вже розповідав про принципи будови Машини часу й у майстерні навіть показував вам цю Машину: тоді вона була ще не зовсім закінчена. У майстерні моя Машина стоїть і зараз – щоправда, трохи попсована подорожжю. Один із важелів зі слонової кістки зламався, бронзова поперечина погнулася, але решта ще хоч куди.

Я сподівався закінчити її в п’ятницю, але, коли взявся до складання, помітив, що одна з нікелевих осей виявилася на дюйм коротшою. Довелося переробляти, і все було готове тільки ближче до ранку.

І нарешті, сьогодні о десятій годині ранку перша з усіх Машин часу розпочала свою подорож. Я оглянув її востаннє, перевірив усі гвинти, капнув мастила на кварцовий стрижень і сів у крісло…

Гадаю, самогубець, що приставив пістолет до скроні, має після пострілу відчути щось на кшталт того приголомшення, яке було потім у мене.

Я взявся однією рукою за пусковий важіль, другою – за гальмо. Натиснув перший, майже відразу ж – другий. І в мене виникло враження, начебто я похитнувся й падаю, – знаєте, як уві сні? Роззирнувшись, я знову побачив свою лабораторію, у тому самому вигляді.

Чи відбулося що-небудь? На мить промайнула думка, що мої теоретичні викладення обдурили мене. Глянув на годинник: усього хвилину тому він показував ледь-ледь на десяту, а тепер на ньому було вже майже пів на четверту!..

Я глибоко зітхнув і, зціпивши зуби, знову натиснув обома руками на пусковий важіль – і тієї-таки миті відчув поштовх, лабораторія стала нечіткою, стемніло. Увійшла міс Вотчетт і, очевидно не помічаючи мене, попрямувала до дверей, що ведуть у сад. Я гадаю, їй усе ж таки знадобилося не менше хвилини, щоб пройти цю кімнату, але мені здалося, що вона пролетіла через неї, як ракета. Я ще сильніше натиснув важіль, до граничної межі. І наступної секунди настала ніч, начебто загасили лампу, а ще за мить уже був ранок.

У лабораторії стало вогко й мрячно. Знову прийшла ніч, потім знову день, знову ніч, знову день – і так дедалі швидше. У моїх вухах шуміло, а в голові було дивне, якесь невиразне відчуття неясності.

Боюся, не зумію передати вам своєрідних відчуттів, якими супроводжувалася ця подорож. У будь-якому разі вони не дуже приємні. Начебто ви, зовсім безпомічні, прожогом мчите вперед і при цьому вас наповнює жахливе передчуття: ось зараз – ущент.

Поки я так мчав, дні змінялися ночами, ночі миготіли, ніби змахи чорного крила. Неясне відчуття, буцімто я досі в моїй лабораторії, раптом зникло, і я побачив сонце, яке хутко стрибало по небу й перетинало його щохвилини, від сходу до заходу, і щохвилини розпочинало новий день.