Герберт Уэллс - Машина часу

Підвівшись із місця, я глянув на його ноги. На них не було нічого, крім подертих і закривавлених шкарпеток.

Двері зачинилися. Я хотів був піти за господарем, але відразу ж згадав, що він терпіти не може, щоб коло нього клопотали. Якийсь час я, попри зусилля, не міг зібрати докупи думки.

– Примітна поведінка видатного вченого, – почув я голос Видавця, котрий за звичкою висловлювався заголовками газетних статей.

Це примусило мене знову звернути увагу на яскраво освітлений обідній стіл.

– У чому річ? – запитав Журналіст. – А й справді, чи не удавав він, часом, де-небудь отакого бурлаку? Я не розумію!..

Я зустрівся поглядом із Психологом і прочитав на його обличчі відбиття власних думок. Я подумав про подорож у часі й про самого Мандрівника в Часі, який, накульгуючи, із зусиллями підіймався сходами. Однак навряд чи ще хтось помітив його кульгавість.

Першим отямився Лікар. Він подзвонив – хазяїн наш терпіти не міг, аби слуги залишалися в кімнаті під час вечері, – і звелів подавати наступну страву.

Видавець, щось бурмочучи собі під ніс, заходився працювати ножем і виделкою, і Мовчазний гість також узяв із нього приклад.

Вечеря поновилася. Розмова, у проміжках між паузами, обмежувалася лише здивованими вигуками.

Цікавість Видавця була найвищою мірою збуджена.

– Чи часом наш спільний друг не поповнює свої скромні доходи, збираючи милостиню? А може, він потерпає від того, що трапилося з Навуходоносором? [2] – запитав він.

– Я переконаний, що це має стосунок до Машини часу, – сказав я, спробувавши продовжити перервану розповідь Психолога про наші попередні збори тут.

Видавець став заперечувати.

– Щіток для чищення в них немає, абощо?! – вигукнув він. – Невже людина може вкритися пилом тому, що обертається у своєму парадоксі?…

Ця ідея здалася йому настільки дотепною, що він відразу уявив її в карикатурному вигляді.

– Ні, справді, що в них там, у цьому майбутньому, щіток немає для чищення одягу? – повторив він.

Журналіст теж нізащо не хотів вірити і приєднався до Видавця: адже найлегший вихід – усе виставити в смішному світлі. Ці двоє були представниками нового типу журналістів, веселі й непоштиві молоді люди.

– Наш спеціальний кореспондент завтрашнього дня повідомляє… – заговорив або, точніше, закричав Журналіст, аж раптом повернувся наш Мандрівник у Часі.

Він був одягнений у звичайний вечірній костюм, і, крім перебігливого погляду, на його обличчі вже не залишилося ніяких слідів тієї зміни, що так уразила мене кілька хвилин тому.

– Слухайте, – звертаючись до нього, весело промовив Видавець, – ось ці добродії запевняють, що ви побували в середині наступного тижня! Може, ви розповісте нам що-небудь про нашого маленького Розбері? [3]Який гонорар хочете – за все, оптом?

Мандрівник у Часі, не промовивши жодного слова, посів відведене йому місце. На його обличчі промайнула колишня спокійна усмішка.

– Де моя баранина? – запитав він. – Яка насолода знову застромити виделку в шматок м’яса!

– Розповідь! – крикнув Видавець.

– До дідька розповідь! – сказав Мандрівник у Часі. – Мені страшенно кортить їсти. Я не скажу ані слова, поки в мої артерії не потрапить відповідна кількість пентону [4]… Дякую! Будь ласка, і сіль теж.

– Одне слово: ви подорожували в часі? – запитав я.

– Так, – кивнув Мандрівник у Часі: рот у нього був набитий м’ясом.

– Даю шилінг за рядок, – швидко промовив Видавець.

Мандрівник у Часі простягнув свій келих Мовчунові й, не кажучи бодай слова, постукав по ньому пальцем. Мовчун, який не спускав із нього очей, підхопився з місця й налив йому вина.

Далі за обіднім столом стало якось ніяково. Що стосується мене, то я ледве втримувався від запитань, і, зважаючи на все, те саме відбувалося з іншими. Журналіст пробував розповідати анекдоти, щоб розрядити напружену обстановку, а Мандрівник у Часі взявся до їжі, демонструючи гостям апетит справжнього бурлаки. Лікар палив сигаретку й, примружившись, уважно спостерігав за Мандрівником у Часі. Мовчун, очевидно, конфузився ще дужче, ніж звичайно, і з несподіваною для всіх рішучістю пив шампанське, келих за келихом.

Нарешті Мандрівник у Часі відсунув тарілку й, подивившись на нас, сказав:

– Мушу перепросити. Але я просто вмирав із голоду. Зі мною трапилися воістину дивовижні речі.

Він простяг руку й, узявши сигару, обрізав кінчик.

– Утім, ходімо краще до курильної кімнати, – додав він. – Це занадто довга історія, і тому не варто починати її за неприбраним столом.