Володимир Владко - Твори в п'яти томах. Том II

На скриньці лишилися тільки сліди замка. Можливо, не він тримав кришку. Але вона ніби приросла до скриньки протягом століть. Найобережнішими рухами Дмитро Борисович пробував легко натискати і підіймати кришку з усіх боків. Вона не піддавалась. Археолог зітхнув:

— Страшно, знаєте… вона може бути дуже крихкою… адже понад дві тисячі років…

— Дозвольте, спробую я, — запропонував Іван Семенович. — Здається, мої руки міцніші… та не бійтесь, я зовсім не хочу її ламати, будьте певні, дорогий мій, все буде гаразд.

— Вона ж може просто розсипатись, Іване Семеновичу! Обережніше, будь ласка, обережніше!

Іван Семенович нахилився над скринькою. Почувся легкий тріск. І цього було досить, щоб археолог аж підскочив од жаху і рвонувся до скриньки.

— Ой! Ламається! — жахнувся він з таким болем, ніби йому самому щось виламували.

— Ні, я ж казав вам, все буде гаразд, — заспокоїв його Іван Семенович, уже відходячи від скриньки. Вона була відкрита. А Дмитро Борисович збуджено бурмотів:

— Дозвольте, дозвольте… Не торкайтеся нічого! Я сам!

Проте ніхто й не пробував порушити священне право Дмитра Борисовича на перше вивчення вмісту таємничої скриньки. Присутні тільки зацікавлено подалися вперед. Кожному хотілося побачити щось надзвичайне. Але що саме — не знав ніхто, крім Артема. Золота тіара скіфського вождя — ось що повинно бути в скриньці!

— Зачекайте, зачекайте, — все ще бурмотів Дмитро Борисович. — І не підходьте, товариші. Так не можна. Насамперед треба знову сфотографувати скриньку вже в цьому вигляді. Перший, хто має право зазирнути всередину, це навіть не я, а фотоапарат. До речі, здається… здається, скринька порожня… — здивовано додав він, не стримавшись од того, щоб зазирнути в неї.

— Що?

— Порожня?

— Не може бути!

Останній з тих вигуків, найголосніший, належав Артемові, який не міг і припустити такої думки.

— Так, порожня, — підтвердив Іван Семенович.

Скринька — порожня? Не може, не може бути! Це вони обидва — і Дмитро Борисович, і Іван Семенович, мабуть, жартують… та хіба ж можна так жартувати!.. Ні, ні!..

Але це був факт, принаймні майже факт. Бо дійсно сфотографувавши розкриту скриньку, Дмитро Борисович дістав з неї обома руками, високо піднявши лікті, лише згорнутий в трубочку шматок чогось схожого на папір. І більше, крім цього паперу, в скриньці й справді нічого не було. Тонкий шар пороху вкривав її дно.

Артем навіть не пробував приховувати своє глибоке розчарування. Тіара, тіара скіфського вождя, де ти?.. Шматок паперу — і це все? Ні, рішуче доля була проти юнака! Всі його мрії розсипалися, розлетілись… І навіщо Дмитро Борисович знов і знов так старанно фотографує все: і скриньку, і згорток паперу?.. Що в них цікавого — порівняно з тим, про що мріяв Артем?..

Втім, ось археолог відклав фотоапарат. Він схилився над скринькою ще раз, пильно обдивився її зсередини. Потім обережно, як найбільшу дорогоцінність, переклав вийняту з скриньки паперову трубку на чистий аркуш. Він навіть поставив навколо трубки долоні ребром, наче хотів захистити від чогось її. Здавалося, Дмитро Борисович не відчував ніякого розчарування — на відміну від Артема. Більше того, його обличчя сяяло, борідка нервово підстрибувала, очі дивилися на товаришів переможно. Він озирнувся.

— Товариші, — сказав нарешті Дмитро Борисович урочистим голосом. — Товариші! Чи знаєте ви, що це таке?

Всі мовчали. Тільки Артем, зневажливо знизавши плечима, байдуже мовив:

— В усякому разі, навряд чи якась дорогоцінність…

Археолог враз спалахнув:

— Неук! Так, ви, юначе, неук! Це — не дорогоцінність? Це, на вашу думку, не заслуговує найбільшої уваги? Справжній документ скіфської доби — не дорогоцінність? Єдина в своєму роді в історії науки знахідка… і ви насмілилися таке сказати? Та чи знаєте ви, що досі науці невідомо жодного рядка, жодного запису, зробленого скіфами! Адже все, що ми знаємо про скіфів, нам відомо або із знайдених речей, або з окремих творів грецьких та деяких римських істориків! Та не можете ви цього не знати, бо я ж розповідав вам. Лідо, ану, скажіть, розповідав чи ні?

— Розповідали, Дмитре Борисовичу, — тихо ствердила дівчина. Їй було соромно за Артема: і навіщо він вискочив з тією злощасною фразою?..

— Отож! Значить, на вашу думку, юначе, якась там золота чи усипана брильянтами дорогоцінність була б для науки важливіша від цього єдиного в своєму роді письмового документа? Дурниці, глупство! Така золота цяцька була б усього-на-всього ще одною звичайною коштовністю. А це… це… — Голос Дмитра Борисовича зривався від гніву. Раптом він махнув рукою: — Е, та що тут говорити! Ні, ніколи з вас не буде археолога, Артеме, ніколи! Проте залишмо всі ці розмови. Я не хочу витрачати на них час…