Володимир Владко: Твори в п'яти томах. Том II

Втім… ось іще одна загадка, досі не розгадана. Чи, може-таки, Іван Семенович розгадав і її за довгий час жалобної подорожі, тільки не встиг сказати про це?

— Іване Семеновичу, — мовив стиха Артем, — у мене є до вас одне запитання.

— Яке саме? — не обертаючись озвався геолог.

— Ота історія з газом. Звідки він узявся? Не з скіфського ж світу?

— Я теж думаю, що не звідти.

— То як же пояснити все-таки, звідки?

— Поки ми не вивчили складу того газу, я, звичайно, нічого не можу сказати напевне. Але гадаю так. Внаслідок якихось хімічних процесів, можливо і органічних, у невеликій печері, відокремленій як від головної сталактитової, так і від велетенського підземного простору, утворився невідомий нам задушливий газ.

— І при тому — отруйний, — зауважив Артем.

— З таким твердженням погодитися не можу, друже мій, — відкинув цю думку геолог. — Коли б він був отруйний, тоді наслідки нашого знайомства з ним далися б нам взнаки… Ні, він не отруйний, Артеме, а скоріш за все просто важкий, нейтральний, позбавлений кисню, отож непридатний для дихання… ну, може, ще з деякою домішкою якоїсь наркотизуючої речовини, від чого ми усі втратили свідомість. Одне слово, задушливий. Так от, цей газ утворювався в замкнутій печері віки, не маючи виходу. Згадайте ж бо, які міцні кам’янисті породи навколо. Тому той газ природа зберігала дуже довго — аж доки ми не звільнили його, випадково пробивши отвір до його сховища. Газ вийшов звідти…

— І мало не задушив нас, — виразно зауважив Дмитро Борисович, який давно вже прислухався до розповіді геолога.

— Так, це була досить неприємна історія, — погодився Іван Семенович, в той же час звіряючи напрям за компасом. — Але найголовніше те, що ця історія, як решта наших складних пригод, уже позаду.

— Якщо ми знову не опинимося в тому газі, — так само виразно і навіть дещо похмуро знову зауважив Дмитро Борисович.

— Ай, які страшні побоювання! — засміявся геолог. — Щось ви надто песимістично настроєні сьогодні, дорогий мій! Ні, ручаюся, що ми не знайдемо тепер і решток того газу.

— Чому?

— Тому що подібні гази звичайно дуже нестійкі і швидко розкладаються, змішуючись з свіжим повітрям!

— І тепер ми зможемо пройти до того, першого отвору? — задумливо, спитав Артем.

— Безумовно, — рішуче ствердив Іван Семенович. — І не тільки ми, а й ті, хто прийде слідом за нами.

Знову вони деякий час ішли мовчки. Дмитро Борисович спіймав себе на думці, що всі їхні пригоди здавалися йому зараз неначе дивний сон, — такі вони були чудні й неймовірні. Але оцей круглий скіфський шолом на його голові це ж не сон? І скіфська сокира на довгому держаку в його руці це теж не сон, а цілком реальна річ!..

І дивне примарне життя скіфського племені кочівників під землею — цілком реальне життя, яке він-таки, Дмитро Борисович! ще зможе вивчати далі, повернувшися знову до того скіфського світу. Неймовірно! Нечувано! Адже це відкриття, яке зробив він і його товариші, бодай і мимо їхньої волі, створить цілий етап у розвитку археології. Він уявив собі реакцію на його сенсаційне повідомлення: захоплення одних, сумніви других, глузливі репліки третіх. І ось він кидає виклик скептикам, пропонуючи їм спуститися у підземне царство скіфів і самим переконатися в тому, що дійсність іноді фантастичніша від найнеймовірніших вигадок!

У Дмитра Борисовича обертом ішла голова: перед ним, запальним археологом, відкривалися надзвичайні, казкові перспективи! Він не витримав:

— Іване Семеновичу, дорогий, — ви тільки подумайте! Адже ми іще раз зможемо повернутися до скіфів, уже в складі справжньої археологічної експедиції. Ми повернемося до них як до друзів…

Він раптом замовк. Перед його очима постало бліде обличчя мертвого Варкана.

— Друзів… — наче луна, повторив Артем. — Так, друзів… крім нашого бідного Варкана…

Артем глибоко зітхнув. Чудовий, самовідданий Варкан, який загинув, захищаючи грудьми свого побратима. Ніколи більше не побачить його Артем, ніколи не потисне його чесну, мужню руку…

Раптом пролунав голосний вигук Івана Семеновича:

— Маєте! Ось воно, місце нашої зустрічі з газом!

Він не помилився. Знайомі сталагміти, знайомий неширокий отвір у стіні… той самий отвір, з якого колись била міцна цівка невідомого сірого газу. Тепер з того отвору вже не витікало нічого, він відкривав перед товаришами вільний прохід з сталактитової печери, темний, глибокий прохід кудись у нове, незнане…