Володимир Владко - Твори в п'яти томах. Том II

— Справжній Борисфенес, про який писав Геродот, — це наш Дніпро. А те, що ми бачимо тут, — просто невеличка підземна річка, що впадає, мабуть, в якесь теж підземне озеро, можливо, досить велике. Проте це озеро, звісно, не є Понтом Евксинським, який ми тепер називало Чорним морем. Адже рівень Чорного моря, крім усього іншого, як ви самі розумієте, розташований значно ви ще цієї річки…

Це, певна річ, було цілком зрозуміло. Втім, археолог пояснював далі:

— Стародавнє плем’я скіфів-кочівників, яке випадков втрапило сюди, під землю, і мало лишитися тут жити…

— Значить, ви остаточно приєдналися до думки Івна Семеновича? — перебив його Артем.

— А чому б і ні? Хіба ж у нас є якась інша імовірн гіпотеза? Та от, це плем’я, відрізане завалом од земної поверхні, зберегло, мабуть, свої скромні географічні знання га уявлення. Стародавні скіфи, як свідчить той же Геродот. знали про існування Борисфенеса. А їхні нащадки з якими ми маємо справу, пам’ятають давню легенду про казкову річку, І вони ладні вважати за Борисфенес цю невеличку підземну річку, на яку колись натрапили. От і все. А перейнявши собі також звичаї урочистого поховання вождів, наше плем’я почало здійснювати цей звичай тут, на березі підземної річки, який вони в свою чергу ототожнили з легендарними Герами.

— Все це дуже цікаво й важливо, — відповів нетерпляче Артем, — і я цілком певен, що так воно і є, як ви кажете. Але зараз мене непокоїть зовсім інше…

Проте, глянувши на археолога, Артем вирішив припинити розмову, бо все одно Дмитро Борисович уже не чув його й не бачив нічого, крім того, що відбувалося внизу.

А думки юнака, які дуже турбували його, і справді стосувалися зовсім іншої галузі, ніяк не археологічної. Він міркував так.

Ну, гаразд, припустимо, що внаслідок цього загального повстання, якого він так нетерпляче ждав, Ліда й Іван Семенович будуть звільнень. Інакше-бо й не може бути, це так. Добре. А далі? Варкан — дуже хороша людина. І Роніс теж. Чужинцям, певна річ, нічого вже не загрожуватиме: і це також зрозуміло. І все одно питання лишається тим самим: а далі?.. Чи ж не одразу доведеться думати про можливості повернення на поверхню землі? Чи ж не досить їм цих напівказкових пригод, цього дивного — і вже, правду сказати, як на смак Артема, досить-таки набридлого — жовто-рожевого оточення?..

Втім, як знайти зворотний шлях? Це кляте урвище скрізь було однакове. Всюди височіло воно стрімкими стінами, всюди стирчали його скелі, ховаючись верхівками аж у сірих хмарах. З якого боку доведеться штурмувати його? Та й що може дати такий штурм? Де знайти потрібне найтонше місце в стіні, яка відокремлювала мандрівників, вимушених дослідників цього дивного світу, від сталактитової печери, звідки був вихід на поверхню землі?..

Кляте каміння! Артем люто вдарив ногою по скель Вдарив — і зойкнув од болю, спричиненого необережним ударом по твердому, як і всюди, камінню. Цей біль повернув його до дійсності. Справді, навіщо зараз думати про це? Насамперед — визволення товаришів, а там — побачимо. Зрештою, невже ж Іван Семенович чогось не вигадає? Е, поживемо — побачимо!

Юнак знову глянув на великий майдан, де мало відбутися поховання. Певно, все населення стійбища вже зібралося навколо величезної могили, яку оточили віщуни на чолі з самим Дорбатаєм. Проте всі вони трималися дещо осторонь, не підходячи ближче. Тільки Гартак, як син померлого вождя, та найстаріші й найзнатніші старшини, які вважалися близькими друзями Сколота, були біля самої ями.

Набальзамоване тіло старого вождя вже перенесли вниз і поклали на підстилку, навколо якої були закопані міцні коли. Жерці, що безпосередньо керували похованням, клали на ці коли дошки й вкривали їх комишем: таким чином, тіло Сколота опинялося немовби у просторій гробниці, де було чимало місця для різного начиння, потрібного небіжчикові для життя в світі духів. Так вірили скіфи.

Великі купи свіжовиритої землі підіймалися біля могили — з неї буде насипано курган: так розповідав Артемові Дмитро Борисович ще перед похованням. А поблизу від одкритої ще могили чергою стояли вози його вдови, що нестримно плакала, і найближчих слуг, які мусили також незабаром опинитися в гробниці, щоб померлий вождь не мав потреби ні в чому.

Прекрасний вороний жеребець Сколота стояв теж біля могили. Він нервово перебирав ногами, пританцьовував на місці, неспокійно поводив головою й витягував шию. Хоч жерці й міцно тримали його за поводи, жеребець наче відчував наближення неминучого кінця, форкав і люто поглядав на них.