Леонид Залата - Ущелина синіх туманів

— Але ж це неможливо! — рвучко обернувся до неї Пен. — Він потрібний там, конче потрібний!

— Ви цілком можете обійтися без нього, навіть якщо вам вдасться знайти землян. Цілком!

Пен нервово скуйовдив густу шевелюру і замислився.

— Це неможливо, — тихо заперечив він. — Коли ти не можеш його втримати, то що можу зробити я?

— Він хворий. Розумієш — хворий! Ніхто цього не помічає, але ж я бачу, я знаю це напевне! Юліс так змарнів останнім часом. Якась невідома хвороба нишком підточує його здоров’я. Коли я обережно натякнула йому про це. він тільки засміявся. Ти знаєш, як він уміє сміятися. Це красиво, і це водночас мене лякає. Мені здається, що той сміх щоразу нагадує: він не такий, як я, він чужинець з далекого, незнаного світу, він землянин, він зі мною поруч, але нас розділяє безмежний простір, і його не здолати жодному зорельоту. І мені стає страшно… Щоб заспокоїти мене, він згодився піти до лікаря. Лікар сказав, що Юліс цілком здоровий… Я не вірю — лікар міг і помилитися… Пен, друже, допоможи мені!..

Астроном схилив голову.

— Гаразд, я спробую. Але як? Та в мене язик не повернеться, щоб відмовляти Юліса від подорожі. Це ж так прекрасно! Невже ти не розумієш?

Тим часом орнітоптер м’яко опустився на зелену галявину біля розкішного саду Діо. Пен сплигнув на траву і подав руку Сой.

— Якщо Юліс справді хворий — він нікуди не полетить. Комісія просто не дозволить… Зажди, адже Юліс уже пройшов комісію, і вона видала йому офіційний дозвіл. Сой! — астроном рвучко схопив її за руки. — Скажи, скажи мені чесно: ти просто хочеш утримати його біля себе? Признайся!

Сой відсахнулася від нього, як ужалена. Пен побачив в її очах відчай. Буря промайнула в них, за хвилею хвиля, і під її ударами Сой знесилено схилилась йому на плече.

— Я… я не знаю. Так, це правда, я боюсь його втратити. Я вже втратила його. Давно. Можливо, ще того дня, коли він уперше ступив ногою на береги Грата. Не знаю… Мені страшно… Щось підказує: я більше не побачу його… Ніколи!

Жалість стискувала Пенове серце лещатами.

— Ну, ну, облиш, дівчинко. Так не можна. Не мож-на… Зараз ми підемо з тобою… Знаєш, до кого ми підемо? — він розмовляв з нею, як з малою дитиною, сам цього не помічаючи. — Ми підемо до Лоса.

Пен сам злякався своїх слів. Майнула думка: “Що я ляпнув? Адже Лос досі кохає її. Чи зручно звертатися з таким проханням саме до нього? Хіба не Юліс став йому на путі?”

— Що може зробити Лос!.. — безнадійно промовила Сой.

— Ну, це ти не кажи! — зрадів Пен. — Лос чудовий діагностик, ти забула? Він дивиться сни людини і майже безпомилково визначає не тільки її душевний настрій, але й найменші відхилення у функціях організму. Його новий поліскоп водночас демонструє сон і реєструє всі сигнали, що надходять у мозок з організму. Два тижні тому Академія схвалила цей чудовий апарат. Тільки це треба зробити якось, щоб Юліс не знав…

Сой зробила невиразний жест рукою.

— Хай буде так, я згодна… А зараз, Пен, друже, залиш мене — я хочу побути одна…

Лос вимкнув поліскоп і замислено споглядав, як тьмяніє екран. Блимнула в центрі остання іскорка, як жарина у згасаючому багатті, і в ту ж мить кімнату залляло світло.

Лос поволі підвівся з крісла і попрямував до стіни навпроти. Він йшов і думав про те, що було б ліпше, якби Сой в цю хвилину кудись вийшла. Вперше йому не хотілося бачити цю дівчину — своє втрачене кохання. Досі він вважав, що мужність потрібна лише там, у Космосі, де загін сміливих волонтерів готується запалити ще одне сонце. Там можуть бути несподіванки, там підстерігає смерть. А зараз Лос волів би бути краще там, на Грутані.

Стіна безшумно розступилася перед ним. Його чекали. Діо тримав у руках малесенький відеофон — він не поривав зв язку з “СП-6”. Пен занотовував на нейрограф якісь свої міркування; ще кілька чоловік стиха про щось розмовляли. Та Лос їх не помітив, або ж помітив не більше, ніж стільці, на яких вони сиділи. З глибини кімнати на нього дивилися великі очі Сой. Він побачив у них чекання і тривогу, виклик і надію. Надію, яку він, Лос, мав зараз зруйнувати, вбити. Йому хотілося, страшенно хотілося збрехати, будь-що збрехати, аби тільки жила ота надія. Але він сказав:

— Сой! Ми б езпорадні… Його кличе Земля… Це її голос не дає йому спокою.

Надія згасла в очах дівчини, і Лос встиг подумати, що згасла вона, як остання іскорка на екрані поліскопа.

Сой кинулася до нього, похитнулась, наче їй забракло повітря.