Леонид Залата - Ущелина синіх туманів

— Може, ти все ж таки скажеш, куди й для чого ми летимо? — поцікавився Юліс.

— Хіба я й досі не казав? — щиро здивувався Пен. — Пробач. Ми прийняли сигнали. Не розумієш? З Космосу… Ні, не сьогодні, ось уже кілька місяців чуємо щодня…

— Он як! — скрикнув Юліс. — Ви розшифрували їх?

— В тім-то й річ, що ні. Ми б’ємося над цією загадкою стільки часу — і ніякісінького пуття.

Орнітоптер плавно опустився поблизу велетенського радіотелескопа. Білосніжна тарілка досягала в діаметрі не менше як сто метрів, металеве мереживо башти глибоко занурювалося в небо. Побіля підніжжя стояв будиночок, який нагадав Юлісу бачену колись у старовинних фільмах казахську юрту. Як і у всіх будівлях савіян, у ньому не було ні вікон, ні дверей. Пластмасові стіни були прозорі лише зсередини. Як тільки Пен і Юліс наблизилися впритул до них, стіни розсунулися, пропускаючи людей в приміщення.

Навколо столу, на якому стояв круговий відеофон, сиділо кілька чоловік. Юліс знав одного Діо, батька Сой, решта були незнайомі…

Привітавшись, Діо сказав:

— Мабуть, Пен уже розповів тобі про наші труднощі. Ми запросили тебе на пораду, хоча ти й не спеціаліст у цій справі. Сигнали з іншого, невідомого нам світу. Ти ж народився далеко за межами Савії… Наша логіка поки що безсила. Можливо, ти чимось зарадиш. Адже мислення, попри всю свою схожість, безперечно, має й певну відмінність… Це не Земля. Твій капітан залишив нам свій код…

— Земля ще не може посилати спрямовані імпульси на таку відстань, — зауважив Юліс. — На шляху дуже сильне магнітне поле.

Ніхто не сумнівався, що це сигнали розумної істоти. Вони линули з району зірки Лон-Гея, яка значилась на земних картах під назвою Тау Кита. Через абсолютно рівні проміжки часу невідомий адресат посилав один і той же радіокод. Ні, тут помилки не могло бути. Це не шепіт міжзоряного водню, не голос космічного “немовляти”, яке щойно народилося в неуявній далині Всесвіту. Це, нарешті, й не безупинний “гуркіт” із сузір’я Акса (пізніше Юліс довідався, що так савіяни називають сузір’я Лебедя), де вже мільйони років буяє грандіозна катастрофа. Ні, в сигналах, що долинали сюди з району Тау Кита, була осмислена закономірність, яку треба збагнути…

Такі думки мучили Юліса відтоді, як він сказав Діо, що його розум теж не в силі відшукати ключ до таємничих сигналів. Звичайно, ніхто йому не дорікнув, Діо навіть перепросив за клопіт, та все ж Юліс помітив на обличчі одного з математиків розчарування. Хлопець зрозумів, що, перш ніж звернутися до нього, вони довго і задаремно билися над розгадкою сигналів, і він, народжений іншим світом, був останньою їх надією.

Зараз Сой вела його в танцзал. Вона давно вже обіцяла повести його сюди, та все якось не випадало нагоди. Юліс уже знав, що це не просто приміщення для розваги, а водночас і школа, і театр. Юнаки й дівчата виходили на сцену незалежно від того, були в залі глядачі чи ні. Танець виконувався, насамперед, для себе. Обов’язкові заняття вже змалечку виховували в юних савіян почуття гармонії руху, світла і звуку. Але раз на рік гігантський танцзал заповнювали глядачі, і кілька днів тривали змагання. Початок цієї традиції давно вже загубився в глибині століть.

По дорозі Юліса знову заполонили думки про загадкові сигнали. О, як би він хотів допомогти! Та й зрештою, час уже до чогось братися — роль туриста обридла. Може попроситися на Грутан? Вчені довели, що для енергетичного балансу Савії потрібне ще одне штучне сонце. Там небезпечно — навряд чи візьмуть землянина…

Сой розцінила його мовчання по-своєму. Вона несміливо торкнулася пальцем його плеча і сповільнила ходу.

— Тобі нудно зі мною? Ти весь час якийсь… замислений… байдужий…

Юліс помітив у її очах приховану тривогу і лагідно пригорнув до себе дівчину.

— Ти маєш чуйне серце, та воно помиляється. Просто мене непокоїть загадка сигналів. Розумієш, як важливо знайти до них ключ?

Швидко-швидко голубіли її очі.

— А байдужим біля тебе може бути хіба що камінь. Сой ніжно діткнулася щокою його плеча.

— Мені подобається, коли ти смієшся. Ми, савіяни, не вміємо цього робити.

Сой трохи помовчала, затим в її голосі знову забриніла стурбованість:

— А все ж ти змінився… Змінився відтоді, як, пам’ятаєш, ми вперше побачилися біля озера Грат. Це було невдовзі перед тим, як “Серп” стартував на Землю.

— Не вигадуй, люба русалко! — вигукнув Юліс, відчуваючи, як якийсь невідомий щем болісно стискує йому серце. — Чим же я так змінивс’я? Ану!