Леонид Залата - Ущелина синіх туманів

Був хмарний день, коли вони приїхали в Каету — місто-музей. Насуплене небо чіплялося за мереживо метеобашти, на південь від міста раз по раз кресали іскри громовиці — ; там уже діяла Служба дощу.

Сой зіщулилася й притислась до плеча Юліса.

— Ти замерзла, русалко? Вона відповіла не зразу.

— Ні, я просто згадала… Торік загинув мій брат. Він був інженером Служби дощу. Сталося так, що викликана ним блискавиця не знайшла кращої мішені, ніж його катапульта. Якби поблизу хтось трапився, його ще встигли б урятувати.

Сой замовкла. Вона видалася Юлісу дівчатком, таким немічним і засмученим, що він машинально погладив її по голові.

Далі всю дорогу їхали мовчки, Юліс надовго замислився. Зрештою небезпека завжди була постійною супутницею людини, завше ходила за нею, як тінь. Не раз вона змушувала відступати або ж виходила цілковитим переможцем — люди гинули. Та замість них ставали нові. Бо ж — як не дивно — небезпека породжувала не тільки страх, вона виховувала і безстрашність. Можливо, якби не було в житті небезпек, людина багато б втратила.

…Зустріч з каетянами тривала кілька годин і досить таки втомила Юліса. Почалась демонстрація фільмів, тепер можна було покинути зал. Проте він сидів мовчки, непорушно, наче скам’янів, і невідривно дивився на екран…

Бурхливий океан котив могутні штормові хвилі, наче бавився самотнім, загубленим на його безмежних просторах кораблем. З грізним гуркотом водяні вали кидалися в атаку, корабель то злітав так високо, що виднілося його поцяцьковане морськими черепашками днище, то падав у прірву, і тоді біле шумовиння оббризкувало його щогли. На палубі не видно було жодної людини, тільки вогонь на клотику ще свідчив про життя. Він спалахував і гас, ледь помітний у клекоті водяного пекла.

— Сміливі вони були, оті люди! — захоплено прошепотіла Сой. — Любий, це було давно? Дуже давно? Адже так?

Юліс довго дивився на неї мовчки. Думки його були далеко.

— Так, це було дуже давно, — нарешті мовив він. — Так давно, що ми встигли уже все забути… Забути… Забути… — І враз підхопився з місця: — Їдемо! Негайно! Цієї ж миті!

За дві години ракета-кур’єр примчала їх в столицю. Даремно Сой вмовляла хоч трохи відпочити — Юліс відразу ж викликав орнітоптер.

— Ти не розумієш, як це важливо! Надзвичайно! — повторював він, нервово позираючи на годинник. — Я потім поясню, потім. Ми мусимо застати в Астроцентрі Діо або хоч Пена…

Сой була вкрай стривожена його виглядом, ще жодного разу не бачила вона Юліса таким збудженим, неврівнова-женим.

— Що трапилося? — здивувався Пен, який саме чергував. — Хіба ви не в Каеті?

— Де Діо? Виклич його і якнайшвидше!

— Чи варто? У Діо час відпочинку. Він вдома. — Та, дізнавшись в чім річ, Пен бігцем кинувся до відеофона.

— Я ще не можу сказати з цілковитою певністю, — схвильовано говорив Юліс, — але дуже ймовірно. Тоді я не збагнув. І це зрозуміло. Адже людство давно, надто давно не користується цією примітивною системою. Тї винайшов стародавній вчений Морзе. Глибока історія… І тільки фільм… Я й зараз не знаю самої азбуки, але принцип тепер мені зрозумілий. А це головне…

Непосидющий Пен без угаву бігав по обсерваторії, вмикав, вимикав екрани, щось записував, когось викликав, наказував і водночас встигав закидати Юліса запитаннями, поки нарешті здав чергування якомусь зовсім юному хлопчині. І тут нараз зупинився посеред залу, як вкопаний.

— Але ж ми днів десять уже не приймаємо сигналів, — розгублено промимрив він. — Замовкли…

— А записи? Записи, сподіваюсь, ви не викинули? Пен полегшено зітхнув.

— Твоя правда. Слово честі, я втратив голову, коли почув, що мова йде про розгадку сигналів.

Стіна розсунулася, пропускаючи Діо. Старий вчений теж хвилювався. Про це свідчили його незвично рвучкі рухи і густосиній полиск у довгуватих, злегка оточених зморшками очах.

— Я підняв тебе з постелі… - почав було Юліс і замовк, побачивши нетерплячий жест вченого.

— Дурниці! Що трапилося? Ти знайшов ключ? Юліс повторив свої міркування.

— Так це ж здорово! — вигукнув завжди стриманий Діо. — У нас ніколи нічого подібного не було!

— Єдине, що я знаю, — сигнал “SOS” — “рятуйте наші душі”, - впевнено сказав Юліс. — Цього дуже мало…

— Мало? — підхопив Діо. — Ні, юначе, це не мало, це багато! Пен, де наші записи? Хутко! Гадаю, ця система не така вже й складна, оскільки її знали вже древні. Зараз ми за неї сядемо. Хлопчику! — звернувся він до юного радіофізика. — “Зент” у тебе зараз вільний? Чудово!