Юрий Лоцманенко - Право жити

Півнеба затулила хмара — чорна, непривітна, гуркотлива. Спалахуючи блискавками, несла прохолоду й бадьорість, щедро зросила траву, рожеві пластикові дахи котеджів лікарні, срібну нитку шосе і його обличчя… як тисячу років тому.

Він скинув і пожбурив сорочку, звів голову до хмари, вигукнув якесь незрозуміле, забуте в глибині сторіч слово, крикнув щосили — і голос його пролунав над полониною, помчав далеко до гір, відбив од зелених схилів стонадцять уламків грому… Він сміявся й плакав. Чи то, може, важкі дощові краплі струменіли по схвильованому обличчю, збігали на груди, примушували плакати жадібні до вологі дерева, впритул наближаючи далекі гірські урвища, створюючи спокійний одноманітний шелест, підкреслено спокійний поміж вибухами грому.

Він упав на землю, в рясну зелену траву, притулився обличчям до вогких стебел і лежав довго й непорушно ніби боявся сполохати отой життєдайний шурхіт дощу Знову спалахнула блискавка, і знову прогриміло розгніване небо. «Пригадуй!» — зажадала Згадка. Але він уже знайшов відповідь.

Проглянуло сонце. Дощ ущух зненацька, як і почався, і тоді забриніла Земля. Він одразу впізнав її древній голос, лежав і слухав рідну планету, і вперше не помічав ворожнечі між Згадкою і буттям — наче і не було зовсім тисячолітнього кола, немов Земля зовсім не змінилася… «Тисяча років», — шепнула Згадка. А може, все це тільки сон, поряд з ним друзі, дома чекають мати й Таня, може й справді його життя почалося лише двадцять п'ять років тому, і ще десь безмежно далеко, за сотнями злив і блискавок, вкриються сріблом його скроні…

Безжальний голос Згадки, вдоволеної обіцянкою спокути, затих. Ніщо тепер не заперечувало права колишнього пілота на останній дощ. Вдячний, він підвівся й побрів вологою, вище колін, травою до людей.

— А що саме вас цікавить? — спитав координатор. — Наш музей надто великий, щоб оглянути його за один день. Певно, ви вперше тут?.. — І, діставши ствердну відповідь, щиро зрадів. — Це чудово! Я з великим задоволенням покажу вам наше господарство. Якщо, звичайно, маєте вільний час. О, ви не пожалкуєте! Знаєте що, давайте почнемо огляд з останніх експонатів, поступово перейдемо до древніших і закінчимо екскурсію першими зорельотами сивої давнини — так, розумієте, особливо виразно видно процес технічної еволюції людства. Звичайно, більшість експонатів — лише копії, але є й оригінальні конструкції і навіть…

Координаторові, мабуть, не часто доводилося показувати музей людям, які приходили сюди вперше. Цей симпатичний відвідувач, одразу вирішив координатор, належить відтепер йому, бо видно з усього — не пошкодує часу на огляд експозиції. Тож люб'язний гід запросив гостя до невеличкого двомісного кара, і екскурсія розпочалася.

— Зараз ми оглянемо останні досягнення технічної думки людства, — пояснив координатор. — Зверніть увагу, ми підходимо до міжгалактичного лайнера. Так-так, це він, його всі одразу впізнають. Як бачите, за розмірами він не дуже великий, зате переводить у псі-поле майже вісімдесят відсотків власної маси. Радіус дії практично необмежений, повністю виключений релятивістський ефект гальмування часу, що властиве досвітловим швидкостям. Миттєвий прокол Простору — і стійка матеріалізація в наперед визначених координатах. Майже вісімдесят відсотків власної маси!.. Зверніть увагу… — Координатора ніби прорвало, він щедро сипав цифрами, назвами, примусив кар кружляти навколо мислеподібного корабля, потім злетів мало не до хмар, щоб відвідувач здаля помилувався стрункою конструкцією…

«Люди, люди», — подумав відвідувач.

— Пробачте, я хотів би сьогодні оглянути експонати перших космічних кораблів, сиву давнину, як ви кажете.

Координатор розгублено кліпнув очима і з видимим жалем посадив кар на землю. Що ж, зрозуміло, слухати про те, що відомо кожному школяреві, не так уже й цікаво, як йому, координаторові, здавалося. Але можна провести й тематичний огляд. Отже, відвідувача цікавить дитинство космоплавання? Тоді вони почнуть із перших непілотованих супутників, щоправда, все це копії… Теж ні? Відвідувач хоче бачити зореплани кінця двадцятого століття? Тоді не треба гаяти часу. Це теж вельми цікава тема…

І легкий кар помчав повз велетенські могутні споруди в двадцяте століття.

Титанічне бетонне поле, наїжачене сріблястими голками ракет, заставлене бубликами-тороїдами космічних станцій, химерними, але доцільними витворами людського розуму багатьох поколінь, проносилося під прозорим каром, а мовчазний відвідувач наче шукав чогось, не затримуючи погляду на жодному експонаті довше однієї-двох секунд. Нарешті він торкнув координатора за плече, якось дивно й хрипко проказав: