Григор Угаров - Невидимий риф

По палубі шугають матроси. Один з них, довгий, із скривленим обличчям, очманіло озирається довкола. Він лякливо ховається під білий фартух молодика в окулярах, та раптом вертоліт закрутився, як дзига, і все затулив своїм корпусом.

«Жорлінг!» — згадав Загорський ім'я цієї людини.

І все зникло, розчинилося в молочно-білій імлі.

Із землі стирчать конусоподібні, низенькі очеретяні халупи; височать, схожі на парашути, крони пальм; рясна гущавина переплетена ліанами, що звисають, мов аркани; положистий берег встелений пошматованими кореневищами; піняться хвилі прибою, оголяючи роз'їдені морем червонясто-коричневі шари грунту. Над халупами здіймаються цівки диму, кружляють пташки з пурпуровими крильцями. Метушаться чорношкірі чоловіки, татуйовані, з кільцями у вухах, з очеретяними пов'язками на стегнах і списами в руках. У віттях дерев свистить вітер, розсіюючи дим.

Професор Загорський примружився, глибоко зітхнув і знову нерішуче розплющив очі. Опустившись на коліна, перед ним стояв юнак із запалими очима на пораненому вилицюватому обличчі.

Загорський напружено вдивлявся в юнака. Йому здавалося, ніби він уже десь бачив його. І взагалі —де він? Як опинився в цій невідомій країні? Хто такі ці чорношкірі? Хто цей юнак?

Хлопець схилився над Загорським:

— Професоре!

— Де я? — промурмотів Загорський.

— Ви живий, сер! — радісно вигукнув юнак.

Загорський, силкуючись щось пригадати, помахом руки зупинив його:

— Зачекай, зачекай, а ти хто такий?

— Я — Абдул Хамід! — нетерпляче відповів асистент.

— Абдул Хамід? — повторив замислено професор. — Знайоме ім'я.

— Я ваш асистент, сер!

— Асистент? Який асистент?

Хамід сумно всміхнувся:

— Ви — мій професор! Пригадайте: наш корабель плив до Абалули!

— Абалули?

— Так, так, сер! Ми вивчали загадкові сили, що оточили острів Абалулу.

Загорський заплющив очі, болісно напружуючи пам'ять, і зітхнув:

— Мені в голові геть усе переплуталось! — Він помацав на лобі пов'язку, і його різонув гострий біль. — То я — ваш професор? Мабуть, ви помиляєтесь!

Абдулові Хаміду раптом стало моторошно: Загорський втратив пам'ять.

Ледь стримуючи нервовий дрож, Хамід допоміг Загорському підвести голову. Негри, що оточували хворого, враз розступилися. Старий зморщений негр, з кільцями у вухах і татуїровкою на обличчі, подав списом якийсь знак, і двоє чоловіків швидко побігли звивистою доріжкою, що губилася в хащах джунглів.

Професор Загорський подивився на старого негра, і на обличчі в нього майнула ледь помітна усмішка. Очевидно, це всміхнене чорне обличчя допомогло йому щось пригадати.

Загорський довго мовчав, напружуючи пам'ять, і раптом стрепенувся:

— Ти — Лабала, чи не так?

Абдул Хамід заперечливо хитнув головою. Негр притулив до чола очеретяний спис із химерними візерунками, приклав руки до серця й щось проказав.

Загорський розвів руками — він нічого не зрозумів

— Лабала вмер! — мовив Абдул Хамід.

Асистент підтримував Загорського, який, підвівшись, зачудовано розглядав негрів, густі пальми й папороті, переплетені ліанами обіч вузенького путівця. Старий негр із зморщеним обличчям почастував Загорського бананом. Загорський тремтячими руками очистив соковитий плід і зволожив ним губи.

«Що діється зі мною? Я сплю чи, може, збожеволів? Що сталося? Де я бачив цього юнака — Абдула Хаміда?»

Абдул Хамід не хотів стомлювати професора й не квапився заходити з ним у розмову. Він бачив, що Загорський поволі повертається до пам'яті й починає потроху пригадувати минуле, а кожне подразнення може тільки ускладнити його хворобливий стан.

— Як ми тут опинилися? — запитав перегодя Загорський.

— Ми зазнали катастрофи, професоре! — відповів Хамід, поправляючи йому перев'язку. — Вертоліт упав у море. Ми вивчали загадкове випромінювання навколо Абалули. Але вертоліт перекинувся, і ми повисипалися з нього, мов яблука. Аварії, власне, не було. Зупинилися двигуни, вітер чи якась інша стихія перевернули машину, й вона полетіла в море. Ми випали з неї, а парашути самі розкрилися в повітрі. У вертольоті лишився тільки Жорлінг — він не встиг вискочити…

Загорський тримав голову вобіруч.

— Жорлінг лишився живий? — запитав він після хвилинного мовчання.

— Якісь незнайомі люди намагалися врятувати його.

Професор допитливо подивився на нього.

— І врятували?

— Не знаю, — невпевнено проказав Хамід.