Курт Воннегут - Колиска для кішки

– Може, поїдемо вже вниз, містере Невігласе? – попросила міс Фауст.

– Ось що я йому сказав, – вів далі Невіглас: – Тут у нас що? Лабораторія до-слідна. До-слідити – значить іти від одного сліду до другого, правда ж? Виходить, що вони колись щось знайшли, слід загубили, а тепер мусять знов іти до нього? Нащо ж тоді було будувати таке одоробло з майянезними ліфтами й усіляким барахлом і пускати сюди стільки схибленого народу? Що вони намагаються знов знайти? Що вони загубили? Так, так!

– Дуже цікаво, – зітхнула міс Фауст. – Тепер ми вже можемо їхати вниз?

– Звідси тільки вниз їхати й можна, – відрізав Невіглас. – Тут верх. Якщо попросите відвезти вас вище, я нічого не зможу вдіяти. Так, так!

– Тоді їдьмо донизу, – сказала міс Фауст.

– Зараз-зараз! Цей джентльмен приходив ушанувати доктора Гоніккера?

– Так, – сказав я. – Ви його знали?

– Дуже близько, – відповів Невіглас. – Знаєте, що я сказав, коли він помер?

– Ні.

– Я сказав: «Доктор Гоніккер анітрохи не помер».

– Невже?

– Він просто перейшов в інший вимір. Так, так! – Невіглас натиснув на кнопку, і ми поїхали вниз.

– Дітей Гоніккера ви також знали? – спитав я.

– Малючня, повна маячні, – сказав він. – Так, так!

Мені залишилось іще дещо зробити в Іліумі. Я хотів сфотографувати могилу старого вченого. Тому я повернувся до своєї кімнати в готелі (Сандра вже пішла), узяв фотокамеру та найняв таксі.

З неба все ще сипалося щось сіре та кисле. Я подумав, що могильна плита старого, засипана таким снігом, буде добре виглядати на знімку, може навіть згодитися на обкладинку книги – мого «Дня, коли скінчився світ».

Сторож біля воріт кладовища пояснив мені, як знайти місце поховання Гоніккера. «Здалеку помітите, – сказав він. – Там такий пам’ятник – найбільший з усіх!»

Він не збрехав. Пам’ятник у вигляді алебастрового фалоса, двадцять футів заввишки і три фути завтовшки, був помітний здалеку. Його обліпила наморозь.

– Боже мій! – вигукнув я, коли зі своєю камерою виліз із таксі. – Нічого сказати, підходящий монумент для батька атомної бомби!

Мене розбирав сміх. Я попросив водія стати поряд з пам’ятником, щоб підкреслити масштаб. Потім попросив стерти наморозь, щоб відкрити ім’я покійного. Водій це зробив.

І тоді я побачив, Бог свідок, напис шестидюймовими літерами:

МАМА

– Mама? – не повірив очам водій.

Я відтер іще трошки сніжно-крижаної кірки й відкрив ось цей вірш:

А під ним був іще один:

І під усім цим у колону було вмонтовано цементний квадрат з відбитком дитячої ручки. Під відбитком стояв напис: «Малюк Ньют».

«Якщо це мати, – сказав водій, – то що ж, у біса, вони поставили над батьком?» Він зробив непристойне припущення, як цей самий пам’ятник мав би виглядати.

Ми знайшли батька зовсім поряд. Його надгробок (точно згідно із заповітом, як я потім виявив) являв собою мармуровий куб сорок на сорок сантиметрів.

На ньому було вибито:

«БАТЬКО».

Уже був час їхати з кладовища, аж тут водій занепокоївся, у якому стані могила його матінки. Він спитав мого дозволу зробити короткий гак, щоб поглянути на неї.

Над похованням його матері стояв невеличкий, жалюгідний камінь, але річ не в тому.

Бо водій знов спитав мене, чи я не проти ще одного короткого гаку, на цей раз – до магазину могильних пам’ятників через дорогу від кладовища.

Боконістом я тоді ще не був, тому згодився неохоче. Будь-який боконіст, безсумнівно, з радістю згодився б піти з ким завгодно, куди завгодно. Боконон вчить: «Пропозиція неочікуваних подорожей – це уроки танців у школі Господа».

На вивісці було написано: «Авраам Брид із синами». Поки водій розмовляв з хазяїном, я ходив між надгробків – заготовок пам’ятників, поки що безіменних.

У виставковій залі я натрапив на зразок професійного жарту: над кам’яним ангелом підвісили вінок з омели, його п’єдестал був укритий кедровим віттям, а на мармуровій шиї та грудях мигтіла гірлянда ялинкових лампочок.

– Скільки за нього візьмете? – спитав я в хазяїна.

– Не продається. Йому вже сто років. Його зробив мій прадід, Авраам Брид.