Роберт Янг: Дівчина кульбабка

- А завтра ви прийдете? Цього разу запитала вона. Втім, він сам хотів це запитати, але вона випередила його. І її слова піснею звучали в його вухах на зворотньому шляху через ліс до будинку і заколихали його після вечора на ґанку з люлькою.

Наступного дня, коли він піднявся на пагорб, там нікого не було. Спочатку розчарування приголомшило його, але потім він подумав, що вона всього лише запізнюється. Вона, мабуть, ось-ось з'явиться. Він сів на гранітну лавку, щоб почекати. Але її не було. Проходили хвилини, години. З лісу виповзли тіні й почали підніматися схилом вгору. Стало холодніше. Нарешті він здався й засмучений подався до будинку.

Не з'явилася вона й наступного дня. Ні наступного. Він не міг ані їсти, ані спати. Риболовля набридла. Не читалося. І весь цей час він ненавидів себе, ненавидів за те, що поводиться як закоханий підліток, за те, що нічим не відрізняється від будь-якого іншого дурня, якому вже за сорок, а він усе зваблюється гарненьким личком й стрункими ніжками. Ще зовсім недавно він би навіть не подивився на іншу жінку, аж ось ще й тижня не пройшло, а він не тільки почав задивлятися, але й закохався.

Коли, на четвертий день, він піднімався на пагорб, то вже й не сподівався побачити Джулію, аж раптом побачив її в променях сонця, й здалося, що він знову ожив. Цього разу вона була в чорному платті. Він мав би здогадатися чому її не було, та він не здогадався поки не підійшов до дівчини й не побачив сльози на її очах та зрадницьке тремтіння губ.

- Джуліє, що сталося?

Вона припала до нього й притислася обличчям до піджака, її плечі здригалися. - Помер мій тато, - сказала вона, і він звідкись знав, що це її перші сльози, що на відспівуванні покійника і похоронах вона не плакала й розридалася лише зараз.

Він ніжно обняв дівчину. Він ніколи не цілував її, не поцілував і зараз. Тільки провів губами по чолу, торкнувся волосся - оце і все.

- Співчуваю, Джуліє, - сказав він. - Я знаю, як багато він для вас значив.

- Він із самого початку знав, що вмирає, - сказала вона. - Знав, напевно, відтоді, як проводив у лабораторії досліди зі стронцієм-90. Але він нікому про це не сказав, навіть мені нічого не сказав... Я не хочу жити. Без нього мені немає для чого жити. Немає для чого, немає, немає!

Він міцно обійняв її.

- Ви ще щось знайдете, Джуліє. Когось знайдете. Ви ще молода. Ви ще зовсім дитина.

Її голова різко відкинулася, вона глянула на нього миттєво висохлими очами.

- Я не дитина! Не смійте називати мене дитиною!

Від подиву він відпустив її й відступив назад. Він ще жодного разу не бачив її сердитою.

- Я не хотів... - почав було він.

Та її гнів пройшов так само швидко, як і з'явився.

- Я знаю, що ви не хотіли мене образити, містере Рендольф. Але я не дитина, правда, не дитина. Обіцяйте мені, що ніколи не називатимете мене дитиною.

- Добре, - сказав він. - Обіцяю.

- Тепер мені час йти, - сказала вона. - У мене ще тисяча справ.

- А завтра... ви прийдете завтра?

Вона довго дивилася на нього. Її блакитні очі блищали від сліз наче роса після літньої зливи.

- Машини часу зношуються, - сказала вона. - Потрібно замінити деякі деталі, а я не знаю, як це робиться. Наша... тобто моя... годиться тільки на одну поїздку, та й то я не впевнена.

- Але ж ви спробуєте?

Вона кивнула.

- Так, спробую. І ще, містере Рендольф...

- Так, Джулія?

- Якщо в мене не вийде, щоб ви знали, - я вас кохаю.

Вона швидко втекла вниз схилом й зникла в кленовому гаю. Його руки тремтіли коли він запалював люльку, і сірник обпік йому пальці. Він не пам'ятав, як дістався будинку, як вечеряв й ліг спати, але все це він робив, тому що вранці прокинувся в своїй кімнаті, а на кухні був брудний посуд.

Він вимив посуд й зварив каву. Весь ранок він ловив з містка рибу й намагався ні про що не думати. З реальністю він зіткнеться пізніше. А зараз йому було достатньо знати, що вона кохає його, і що через кілька коротких годин він знову її побачить. Навіть зіпсована машина часу повинна без зайвих клопотів довезти її з селища до пагорба.

Він прийшов раніше, сів на гранітну лавку й чекав, коли вона вийде з лісу й почне підніматися на пагорб. Він чув як стукоче його серце і знав, що руки тремтять.

"Позавчора я бачила кролика, вчора - оленя, а сьогодні - вас."

Він чекав, чекав, але вона не прийшла. Не прийшла вона й наступного дня. Коли тіні почали подовжуватися й стало прохолодно, він спустився з пагорба й увійшов у кленовий гай. Він знайшов стежку й пройшов нею через ліс аж до самого села. Він зупинився біля маленького будиночка пошти й запитав, чи немає для нього листів. І коли літній поштар відповів, що листів немає, він якусь мить зважувався.