Николай Дашкиев - Володар Всесвіту

Можна було б розгубитися в оцьому гармидері звуків, коли б Джек не набув здатності легко концентрувати свою увагу на одному з них. Як під час настройки приймача, в його вуха вривалися шерехи, вищання, вигуки, а він проминав їх, бажаючи почути ще щось цікавіше.

І раптом він здригнувся. Лагідний дівочий голос, — дивно знайомий, але, водночас, наче ніколи не чуваний раніше, — промовив:

— Ну, мій любий «володарю всесвіту», розповідайте!

— Гаразд, Бетсі… — відповів голос Харвуда. — Але спочатку я покажу вам дещо. Ходімте до мене в лабораторію.

Джек Петерсон схопився з крісла. Від його різкого руху інтегратор розладнався. Яскравозелені лінії на екрані розбіглися. Одразу ж погасло сріблястосіре сяйво навколишніх предметів. Затихли звуки, розвіялись запахи.

За вікнами одноманітно шумів дощ. У густій темряві пливли гнилі випари боліт.

Глухо, протяжно кричав потопаючий теплохід. Завивала авральна сирена. Надривалися електричні дзвоники. Це була страшна хвилина, коли й людині хотілося заволати на всі груди…

Але нічого цього Мишко Лимар не чув.

Втомлений попередніми безсонними ночами, він заснув мертвим сном молодої, здорової людини в ту мить, коли його тіло торкнулося постелі.

Торпеда вибухнула саме під його каютою, розвернула борт, кинула геть сплячого і тільки завдяки щасливому випадкові не накрила його куском дерев'яної перебірки.

Мишко отямився вже на поверхні води. Його руки судорожно вчепилися в якусь деревину, в голові дзвеніло, в роті було повно чогось солоного й липкого. Він спробував закричати, але не зміг видавити з себе й звуку. Тоді, ще не здатний міркувати, він, підсвідомо борючись за життя, насилу стягнув з себе тільняшку, прив'язався до уламка, гріб кудись убік, щоб не потрапити під корабель, і, зрештою, поринув у якесь чудне напівзабуття. Остаточно він опритомнів тоді, коли через нього з плюскотом перекотилася хвиля.

Зовсім близько від того місця повільно пропливав підводний човен. На його містку стояло кілька чоловік.

Лимар зовсім забув про події минулого вечора; він не припускав і думки, що саме ця субмарина торпедувала «Ігарку»… Та, зрештою, ніколи було й розмірковувати що до чого.

— Допоможіть! — крикнув радист. Але з його грудей вирвалося тільки приглушене хрипіння.

Язик ще відмовлявся служити йому, однак сили поступово відновлювалися, Лимар це відчував. Тому він наважився одв'язатися від уламка й поплив до човна. Йому пощастило ухопитися за якийсь трос, — напевне, за антену.

Тримаючись за провід, він поповз до містка. Тут його помітили. Але замість того щоб допомогти підвестися, хтось грубо навалився на нього, закручуючи йому руки за спину.

Коли б це трапилось іншої хвилини, добре перепало б отаким «рятівникам»! Лимар міг жартома справитися з двома чи трьома. Навіть зараз, хоч який знесилений, він скипів, випручався і з усієї сили вдарив когось, ногою. Той з прокльоном полетів у воду. А на Мишка накинулося зразу кілька і таки приборкали, зв'язали й потягли до підводного човна. В тісній бойовій рубці його чи ненароком, чи навмисне так ударили головою об гострий металевий одвірок, що Лимар знову, — і, певно, надовго, — втратив свідомість.

Підводний човен, мабуть, лежав на грунті, бо мотори не працювали і качки не відчувалося.

Лимар смикнувся, труснув головою, проте шум у вухах не зник, і перед очима ще стояла дрібна рожева сітка. Він спробував поворухнути руками, але вони були зв'язані за його спиною. Не можна було також і випростатися: ноги впиралися у вузькі металеві двері.

Лимар сіпнувся ще раз, напружився й сів. Намацав пальцями мотузок, що стягував його зап'ястя. Це був міцний, добре просмолений джутовий трос, надійно зав'язаний подвійним морським вузлом. Але радист вирішив за всяку ціну звільнитися від пут. Відчувши за спиною якийсь виступ на стіні, він почав настирливо терти вузлом по грані цього виступу. Мотузок врізався в тіло, шорстка поверхня погано пофарбованого металу дряпала шкіру на долонях, але на це вже не доводилося зважати.

Можливо, йому, зрештою, і вдалося б перетерти оцей трос. Та ось клацнув засув і дверцята відчинилися. Два широков'язі матроси мовчки витягли радиста з каземату й поставили на ноги. Один із них — старший, коли судити з нашивок, — показав рукою, і Лимар покірно пішов невисоким вузьким коридором.

Ніколи до цього Лимар не бував у підводному човні, але зараз йому не випадало роздивлятися. Він цілком машинально пересував ноги, а сам напружено обмірковував, що означає оцей несподіваний полон та чого можна сподіватися в майбутньому від тих, у чиї руки він потрапив.