Валентин Рич - Мушкетери

Історична наука давно розібралась у секретах виробництва і античної й ще давнішої цивілізації. Ми добре знаємо, яким чином стародавні майстри відламували од скель величезні брили. Вони забивали в щілини дерев’яні клинці й поливали їх водою. Клинці набрякали — і брили відколювались. Наші предки вміли застосовувати й вогонь — розпікали камінь, поки не почервоніє, а тоді поливали його водою. І камінь тріскався.

Так майстри Стародавнього Єгипту зводили до неба гігантські гробниці фараонів — до речі, набагато грандіозніші, ніж піраміда в Хірбеті.

В глибоку давнину люди навчилися не лише витесувати величезні брили, але й пересувати їх на значну віддаль за допомогою найпримітивніших важелів. Ця майстерність дожила до наших днів на острові Пасхи. Тамтешні жителі підіймали та опускали, перевозили з місця на місце величезні камінні статуї, користуючись такими ж знаряддями, якими користувалися тисячі років тому їхні далекі предки — творці цих статуй.

На жаль, я змушений гадати, що прекрасну книжку пана Хейєрдала “Аку-аку” не помітив автор гіпотези, інакше він не міг би виступити з такими наївними твердженнями”.

Тарасюк спохмурнів. Невже він справді зробив погану послугу Матвієві, підсунувши йому цю піраміду?

Але між єгипетськими і Хірбетською пірамідами — велика різниця. Ті складені з окремих плит — ця суцільно витесана. Ідоли з острова Пасхи мають вагу зо два десятки тонн, а Хірбетська піраміда — тисячі. її нічим підняти навіть сьогодні!

— Прошу застебнути ремені! — пролунав голос стюардеси. — Приготуйтесь до посадки. Через десять хвилин наш літак прибуває в Бейрут!

Григорій закинув журнали на полицю, застебнув ремені й дістав із внутрішньої кишені бумажник, щоб востаннє, перевірити, чи на місці документи.

Закордонний паспорт… Посвідка про відрядження… А це що за папірці?

Тарасюк витяг із кишені телеграми, одержані в редакції відразу ж після опублікування Матвієвої статті. Серьогін дав їх приятелеві перед вильотом — “на дорогу”!

Він розгорнув бланки. На першому стояло:

МОСКВИ П’ЯТНАДЦЯТОГО П’ЯТЬ НУЛЬ-НУЛЬ. ПРОШУ ЗАРАХУВАТИ СКЛАД ЕКСПЕДИЦІЇ ДРУГИМ НОМЕРОМ ПЕРШИЙ РОЗРЯД ЛЕГКОЇ АТЛЕТИКИ ЗНАННЯ СТАРОДАВНІХ МОВ ЗГОДНА БУДЬ-ЯКІ УМОВИ

МАЙЯ КРЕМНЬОВА

“Відразу видно — наша!” — подумав Тарасюк.

А ось інша — теж цікава, хоч і явно “не наша”:

ЧІКАГО… ЗВ’ЯЗКУ ЗАРУЧИНАМИ ДОЧКИ ЛІЛІАН ТЕЛЕГРАФУЙТЕ ЦІНУ НАМИСТА ДВАДЦЯТИ РОЖЕВИХ САММІЛІТІВ…

ПОВАГОЮ ДЖЕННІ ЮКЛІД

А це, мабуть, дружній жарт:

ВАША ПІРАМІДА ПЕРЕЇХАЛА ВПАДІННЯ КРИШТАЛЕВОГО СТРУМКА

ПЕРЛАМУТРОВЕ ОЗЕРО КРП СЄДИХ

Літак сильно гойднуло. Григорій заховав бумажник у кишеню. Машина пішла на посадку.

Хмари розійшлися, і внизу яскраво заблакитніло море з білими поплавцями кораблів. Скраю воно було облямоване блискучим мереживом прибою.

Але ось море нахилилося і пішло кудись убік, а прямо на літак почала насуватися стрімка коричнева гора з темно-зеленими плямами. Потім гора теж нахилилась, і літак почав провалюватись униз.

Назустріч побігли зграйки білих хаток з червоними дашками, потім кілька іграшкових димарів з іграшковим витким димком, потім вигулькнуло справжнє місто — з багатоповерховими будинками, різнобарвними цяточками автомобілів і довгастими трамваями.

Мотори перестали ревіти. Зовсім близько шалено промайнула бетонна стрічка посадочної смуги.

Через три години маленький бувалий “додж” вибіг з міста і помчав уздовж невеличкої гірської річечки в напрямку гір, що півколом заступали обрій.

— Не знаю, чи пощастить проїхати, — сказав шофер, немолодий смаглявий чоловік, з такими ж точно вусами, як у Григорія. — Я зроблю все, що зможу, але пан не мусить сердитись, якщо це не вийде. Я відразу попередив пана, що на дорозі в Хірбет стоять застави.

— Тайм із маней! Час — гроші! — сказав Тарасюк. — У мене мало часу. Тому ви одержите вдвічі більше, якщо приїдемо сьогодні… А давно у вас тут стан облоги?

— Ніякої облоги немає, просто водії кажуть: сьогодні ввечері краще не їздити, на дорозі будуть застави, — відповів шофер.

— А чому?

— Зараз ніхто не знає. А мине тиждень — все буде відомо! Як з печерами…

— З якими печерами?

— А тижнів зо три на всіх дорогах, що ведуть у Хірбетські гори… Та що там на дорогах — на всіх стежках з’явилися жандарми! Стоять і нікого не пускають. І стояли так днів з десять. А знаєте, що сталося? Виявляється, губернаторові розповіли, що в горах є печера, а в печері — скарб, сто глечиків золотих монет. От він і наказав оточити гори й нікого туди не пускати, а сам викликав з Америки найкращих шукачів…