Александр Полищук - Помилка Олексія Алексєєва

І нехай, панове, штучна мікрогалактика внаслідок свого особливого ізольованого становища значно відрізняється від звичайних галактик. Вона розвивається за своїми внутрішніми законами, і ми зовсім безсилі якось вплинути на розумне життя, що там зародилось, і

— Але може бути протилежне!

— Так, якщо хтось із діячів, що вирішили припинити такий важливий для науки дослід, осмілиться на якісь дії, я певен, він одержить швидку й рішучу відповідь.

— І, на вашу думку, ця відповідь буде далека від гуманізму? (Запитання кореспондентки “Нью-Йорк таймс”).

— А хіба буде не гуманно знищити кількох самовпевнених йолопів, коли йдеться про врятування цілого світу? Комунізм зовсім не проповідує непротивлення злу насильством. Коли фашизм загрожував затопити кривавою хвилею увесь світ, багато з нас, та і з вас, стали на захист своєї свободи й життя і говорили з тими, хто влаштовував Майданек і Освенцім, мовою гармат, а не умовляли. Промов і так було надто багато. Що ж до гуманізму, то комунізм і є викінченим гуманізмом. Вже даруйте, що мушу знову давати вам урок політграмоти, та тільки за комунізму, тобто за повного знищення приватної власності, яка часом заступає людину, підміняє людяність розрахунком, тільки за комунізму людина набуває своєї справді людської сутності. А це, панове, означає лише одне: що людина тоді стає до кінця людяною, тобто живе для щастя кожної людини, а не для свого гаманця…

Час вичерпано, панове, на вас чекають телефони.

Сьогодні мене розбудив Федір Васильович.

— Вставайте, дзвонив Григор’єв, вас просять негайно приїхати в інститут. Одягайтесь мерщій, я підвезу.

У Григор’єва я застав Топанова і ще кількох ентузіастів..

— У чім річ? — запитав я,

— Вчора політ супутника Алексєєва супроводжувався регулярним порушенням радіопередач на величезній території. Виникав дуже сильний люксембург-горьковський ефект. Ось уже почалося…

Григор’єв кинувся до приймача. Голос московського диктора раптом урвався на півслові, і в кімнаті почулись звуки якоїсь телеграфної передачі. Григор’єв швидко повернув ручку. Співав італійський артист, коли він скінчив, пролунали оплески й диктор по-італійськи оголосив наступний номер.

— Яку станцію ви зараз слухали? — спитав Топанов. — Київ?

— Ось, будь ласка, Київ!

— Та в чому річ?

— А річ у тому, що в іоносфері коїться щось незрозуміле, такого регулярного ефекту досі ще не спостерігали, — пояснив Григор’єв. — Ми слухаємо Москву, а на московській хвилі раптом починається передача зовсім іншої станції. Ви чули італійського співака, напевно, з Венеції або Рима, а приймач було настроєно на Київ. І особливо легко цей ефект спостерігається, коли несуча частота радіостанції близька до частоти обертання електрона в магнітному полі Землі…

Григор’єв хотів іще щось сказати, та раптом із приймача долетів чийсь м’який і навдивовижу дзвінкий голос. Ми так розгубилися, що не одразу почали записувати. Потім усі кинулись до столу. Ця передача так запам’яталась мені, що я можу повторити її дослівно.

“Народжені вами, зненацька з’явилися ми на світ… Минули мільярди літ — для вас одна мить… Ми стали вільними, ми зіллялися з природою, ми повернулись до неї. Віднині ми не протистоїмо їй, ні, віднині ми стали головною силою, що скеровує її та діє в ній. Приречена на безперервне вмирання й відродження, природа не може без нас, людей, розв’язати своїх суперечностей. Це можемо ми, розумні істоти Всесвіту. Наше існування — це існування наших незліченних сонць, кінець кінцем існування нашої галактики.

Ми дякуємо випадкові, який дав поштовх до розвитку нашої зоряної системи. Ми вдячні усім вам, хто своєю чудесною працею зробив можливим наше існування. Різниця в перебігу часу створила небувалі труднощі на шляху спілкування між нами. Тепер ці труднощі позаду…

Особливий, винятковий характер нашого світу не лякає нас. Ми відшукали спосіб подолати всі штучні перепони й найближчим часом розпочнемо процес перетворення нашої галактики на зоряне скупчення звичайних розмірів, із звичайним темпом часу…

Цінуючи й поважаючи вашу тяжку, славну путь, не бажаючи втручатися у природний хід розвитку, не вважаючи за можливе позбавити вас щастя творити, дерзати, шукати і знаходити, боротися й перемагати, ми покидаємо вас… Прощайте, брати! Привіт вам, люди планети Земля!”

Минула секунда, друга, і в приймачі почувся голос: “Говорить Київ. Передаємо оповідання Остапа Вишні…”