Борис Фрадкин - Полонені вогняної безодні

Що ж тепер робити? Жити!!!

Вибратися будь-що! Принести людям здобуті відомості, допомогти їм досягти центра землі без нових жертв.

За останні кілька діб різко впала сила ваги. Припинилося зростання щільності навколишнього середовища. Тиск, досягнувши 220 мільйонів атмосфер, залишався незмінним.

— Ти тільки глянь, Пашо, які чудеса бувають на білому світі, — звертався Дектярьов до зв'язківця, — що далі від Землі, то менше її притягання. І що глибше в Землю, то знову-таки менше її притягання. Де ж справедливість?

— Де? — усміхаючись очима, запитував Паша.

Микола Миколайович повчально підіймав палець:

— На її поверхні.

Отже, ядро обертається швидше, ніж оболонка. Пояснивши причину багатьох явищ, Дектярьов узявся тепер за вивчення фізичних властивостей самого ядра. Воно нагадувало величезну електрично заряджену кулю. Позитивна температура мала постійну величину — дві тисячі градусів. Негативна… не можна не вірити приладам, та й обчислювальна машина дає такий самий результат. По той бік підземохода холод досяг півтори тисячі градусів!

Але яка атомна структура речовини?

Всього вісімнадцять діб лишилося до центра землі. Підземохід і все, що в ньому було, важило менше, ніж воно важило б на Місяці.

Залишаючи крісло, щоб розім'ятися, Микола Миколайович невеликим зусиллям ніг підкидав своє незграбне тіло до стелі. Там, ухопившись за щабель, висів на одній руці, потім несподівано падав на Скорюпіна, починав з ним вовтузитися. Павло пручався в'яло й поблажливо, йому ставало весело. Особливо тішило юнака, коли Микола Миколайович з невластивою йому раніше мавпячою спритністю дерся вгору по щаблях і виконував на них, як на шведській драбинці, такі вправи, що під силу не кожному спортсменові.

— Ще й не те буде, — сміявся Дектярьов. — На Місяці астронавти значно важчі. Вони порівняно з нами бегемоти.

— Зате на шляху до Місяця вони зовсім не мають ваги, — заперечив Павло.

— Ми ще й це відчуємо. Попереду центр землі.

— Справді, я зовсім забув…

— Ото ж то й воно, молодий чоловіче.

Ядро, здавалося, нічим не загрожувало підземоходові. Але Микола Миколайович тримався насторожено. Він розумівся на керуванні підземоходом. Під час минулих рейсів йому доводилося заступати водія. І все ж таки він побоювався непередбачених пошкоджень автоматики. Тут вони обидва з Павлом безпорадні.

Окрім того, вчений розумів, що будь-якої хвилини надра можуть піднести їм сюрприз, як у зоні гіпоцентрів. Із зменшенням сили ваги припинилося зростання тиску. Чи не викличе це нову стрибкоподібну зміну властивостей речовини? Дектярьов припускав таку можливість. Навряд чи знову відродиться кристалічна структура — адже це означало б стрибок одразу через четверту й третю геосфери та літосферу. Ні, переохолоджена речовина, звільнена від сили тяжіння, здивує чимось таким, що й передбачити важко.

Вчений у думці то досягає центра землі, то повертається нагору, до межі ядра, і вище, туди, де плавали в базальті глиби материків. Тепер в уяві Дектярьова вимальовується картина народження планети. З математичною точністю міг він сформулювати характер і величину сил, що керують складним процесом горотворення, що спричинили, а потім знищили льодовиковий період, що змінюють місця географічних і магнітних полюсів…

Настав час підбивати підсумки. Микола Миколайович списував сторінку за сторінкою в своєму журналі спостережень. Інколи він підводив голову, дивився на Павла мрійними, трішки лукавими очима і, врочисто піднявши вістря електропера, казав:

— Материк нагадує айсберг, чи не так? Тепер уяви собі, що цей айсберг підняло кілометрів на п'ять. Що ми матимемо?

— Я не здогадуюсь, Миколо Миколайовичу.

— Ми матимемо льодовиковий період, Павле Дементійовичу.

Або:

— Уявіть, друже мій, що виток, який оперізує ядро, почав рухатися й обертатися немов котушка чи якір електромотора. До чого це призведе? — І, не дочекавшись Павлового припущення, резюмував: — До негайного переміщення географічних, а разом з ними і магнітних полюсів.

Універсальним ключем до математичних узагальнень залишалася теорія переохолодження. Вона допомогла геологові зрозуміти справжнє значення процесів у надрах землі.

Тут, як і взагалі в усій природі, йшла жорстока боротьба суперечностей.

У захованих, поки що невідомих науці тайниках атомного ядра спалахують промені гравітаційного поля. Ці промені примушують зближатися розсіяні в космічному просторі пилинки матерії. З космічного пилу виникають нові галактики, спалахують зірки, народжуються планети.