Одри Ниффенеггер - Дружина мандрівника в часі

– Я гадала, тобі не можна пити?

– Не можна?

– Лікар Кендрік дуже суворий щодо цього.

– Хто це?

Ми йдемо повільно – на Клер непрактичні туфлі.

– Він твій лікар, великий фахівець з часових розладів.

– Поясни.

– Я небагато знаю. Лікар Девід Кендрік – молекулярний генетик, який виявив… виявить причину переміщення людей у часі. Це генетичне, він виявить це в 2006 році. – Вона зітхає. – Припускаю, що ще занадто рано. Ти якось сказав мені, що через десять років людей, що подорожують у часі, стане набагато більше.

– Ніколи не чув, щоб у когось ще був такий… розлад.

– Думаю, навіть якщо ти просто зараз розшукаєш лікаря Кендріка, він не зможе тобі допомогти. І ми ніколи не зустрілися б, якби він зміг.

– Давай не думатимемо про це. – Ми в моєму вестибюлі. Клер заходить у тісний ліфт переді мною. Зачиняю двері й натискаю на цифру одинадцять. Від Клер пахне старою тканиною, милом, потом і хутром. Я глибоко вдихаю. Прибувши на мій поверх, ліфт брязкає. Ми вибираємося з нього і йдемо вузьким коридором. В’язкою ключів відмикаю усі сто сім замків і злегка прочиняю двері.

– За час нашої вечері тут стало ще гірше. Мушу затулити тобі очі. – Клер хихикає, коли я ставлю на долівку вино й знімаю краватку. Зав’язую їй очі й роблю тісний вузол на потилиці. Відчиняю двері, веду її у квартиру й саджу на крісло. – Добре, починай відлік.

Клер рахує. Швидко підбираю з підлоги спідню білизну та шкарпетки, збираю ложки та кавові горнята з різних горизонтальних поверхонь і скидаю їх у кухонний мийник. Коли вона каже: «Дев’ятсот шістдесят сім», знімаю пов’язку з її очей. Я вже згорнув ліжко в диван й сідаю на нього.

– Вино? Музику? Свічки?

– Так, будь ласка.

Підводжусь і запалюю свічки. Потім вимикаю верхнє світло, в кімнаті починають танцювати вогники, й усе здається кращим. Ставлю троянди у воду, знаходжу коркотяг, відкорковую пляшку й наливаю нам по келиху вина. Поміркувавши, ставлю диск, де мама співає романси Шуберта й притишую музику.

Моя квартира – це диван, крісло та близько чотирьох тисяч книжок.

– Як мило, – каже Клер.

Вона підводиться і пересідає на диван. Сідаю поруч. Настає мить затишшя, коли ми просто сидимо й дивимося одне на одного. Сяйво від свічок виграє на волоссі Клер. Вона протягує руку й торкається моєї щоки.

– Так приємно тебе бачити. Я була такою самотньою.

Пригортаю її до себе. Ми цілуємося. Це дуже… жаданий поцілунок, поцілунок, народжений у тривалій близькості, і мені цікаво, чим саме ми з Клер займались у тій долині, втім, відганяю цю думку. Наші вуста роз’єднуються; як правило, в такі миті я продумую, як пробратися крізь цілі фортеці одягу, але замість цього відкидаюся назад і розтягуюся на дивані, тягнучи Клер зі собою, ухопивши її попід руки. Її оксамитове плаття ковзке, і Клер, мов оксамитовий вугор, прослизає у простір між моїм тілом і спинкою дивана. Вона лежить обличчям до мене, а я притиснутий бильцем дивана. Крізь тонку тканину відчуваю, як усе її тіло тисне на моє. Частина мене вмирає від бажання заскочити на Клер, облизати її там і зануритися в неї, але я дуже втомлений і ошелешений.

– Бідний Генрі.

– Чому це «бідний Генрі»? Мене переповнює щастя!

І це правда.

– Я приголомшила тебе усіма цими несподіванками, наче кам’яними брилами.

Клер перекидає через мене ногу і сідає зверху якраз на мій член. Моя увага одразу ж зосереджується на цьому.

– Не рухайся, – благаю.

– Гаразд. Вечір стає усе цікавішим. Тобто знання – це сила, і все таке. І ще, мені завжди було надзвичайно цікаво дізнатися, де ти живеш, що надягаєш, чим заробляєш на прожиття.

– Voilá. – Просуваю руки під її сукню аж до стегон. На ній панчохи і підв’язки. Такі дівчата мені подобаються. – Клер?

– Oui [12] Так ( фр. ). .

– Знаєш, якось незручно проковтнути усе відразу. Маю на увазі, трохи почекати не завадить.

Клер зніяковіла.

– Пробач! Але, знаєш, я вже багато років чекаю. Це ж не торт… з’їв – і його немає.

– А ти хочеш той самий торт з’їсти двічі?

– Це мій девіз.

Вона посміхається ледь помітною злою посмішкою та починає ковзати по мені своїми стегнами. Тепер у мене ерекція, така сильна, що мене б і без дозволу батьків пустили на найстрашніші американські гірки.

– А ти частенько домагаєшся свого, так?

– Завжди. Я жахлива людина. Хоча, ти був здебільшого непробивним до моїх облесливих витівок. Я надзвичайно страждала, вивчаючи під твоїм керівництвом лише французькі дієслова та гру в шашки.