Одри Ниффенеггер - Дружина мандрівника в часі

Клер і далі тримає мої руки. Вона дивиться на мене із захватом, з любов’ю. Я надзвичайно вражений.

– Клер?

– Так?

– Може, пригальмуємо? Вдамо, що це звичайне перше побачення двох нормальних людей?

– Добре. – Клер встає і повертається на своє місце по інший бік столу. Вона сидить невимушено і намагається не усміхатися.

– Е-е, гаразд. Ну… Клер, може, розкажи мені про себе. Хобі? Домашні улюбленці? Незвичайні сексуальні вподобання?

– Сам дізнавайся.

– Гаразд. Подивимося… Де ти вчишся? Що вивчаєш?

– У художньому коледжі при інституті мистецтв. Займаюсь скульптурою, саме почала вивчати виготовлення паперу.

– Круто. Що у тебе за проект?

Здається, вперше за вечір Клер почувається незручно.

– Він… великий, і про… птахів.

Вона дивиться на стіл, тоді робить ковток чаю.

– Птахів?

– Насправді мова про… тугу.

Вона й досі не дивиться на мене, тому змінюю тему.

– Розкажи більше про свою сім’ю.

– Гаразд. – Розслабившись, Клер усміхається. – Ну… моя сім’я живе в штаті Мічиґан, у маленькому містечку Саут-Гейвен, на березі озера. Фактично наш будинок – за межами міста. Спершу він належав батькам моєї матері, моєму дідусю та бабусі Міґрем. Дідусь помер ще до мого народження, а бабуся жила з нами до самої смерті. Мені тоді було сімнадцять. Дідусь був юристом, тато теж юрист. Тато зустрів маму, коли прийшов до дідуся на роботу.

– Отже, він одружився з дочкою боса.

– Так. Насправді, іноді я замислююсь: а чи не одружився він із будинком боса? Моя мама – єдина дитина в сім’ї, а будинок – надзвичайний; його згадують у багатьох книгах про рух «Мистецтво та ремесла» [11] Художня течія, послідовники якої пропагували повернення до ремісничих народних джерел творчості на противагу індустріалізації. .

– Як він називається? Хто його побудував?

– Він називається «Мідовларк-гауз». А побудував його в 1896 році Пітер Вінз.

– Нічого собі! Я бачив його на світлинах. Його збудували для когось із сім’ї Гендерсонів, так?

– Так. Це був весільний подарунок для Мері Гендерсон і Дітера Бескомба. Через два роки після в’їзду в будинок вони розлучились і продали його.

– Будинок вищого ґатунку.

– Як і моя сім’я. Вони на ньому схиблені.

– Братів та сестер маєш?

– Марку двадцять два, закінчує курс введення у правознавство в Гарварді. Алісії сімнадцять, випускниця школи. Вона віолончелістка.

Я помітив прихильність до сестри та якусь байдужість до брата.

– Ти не надто любиш брата?

– Марк подібний до батька. Обидва люблять перемагати, повчати, поки не скоришся.

– Знаєш, я завжди заздрю людям, які мають братів і сестер, навіть якщо вони їх аж настільки недолюблюють.

– Ти єдина дитина в сім’ї?

– Так. Я думав, ти знаєш про мене все?

– Насправді я знаю все і нічого. Знаю, який ти без одягу, але до цього полудня я не знала твого прізвища. Знаю, що ти жив у Чикаґо, але нічого не знаю про твою сім’ю, крім того, що твоя мама померла в автокатастрофі, коли тобі було шість. Знаю, що тобі багато відомо про мистецтво і ти вільно розмовляєш французькою та німецькою, втім, поняття не мала, що ти бібліотекар. Ти зробив усе, щоби я не могла знайти тебе у теперішньому. Ти сказав, що це станеться тоді, коли належить. І ось ми тут.

– Так, ми тут, – погоджуюсь. – Моя сім’я не з вищих прошарків суспільства, вони музиканти. Мій батько – Річард Детембл, а мама – Аннет Лін Робінсон.

– Ого, та сама співачка!

– Так. А він скрипаль. Грає у Чиказькому симфонічному оркестрі. Але він так і не досягнув такого успіху, як мама. Шкода, бо батько дивовижний скрипаль. Після маминої смерті він просто застиг на місці.

Приносять рахунок. Ми майже не їли, але принаймні тепер їжа мене не цікавить. Клер береться за сумочку, та я хитаю головою. Я оплачую; ми лишаємо ресторан і виходимо на Кларк-стрит у прекрасну осінню ніч. Клер надягла якусь вишукану блакитну в’язану річ та хутряний шарф; я забув узяти пальто, тому тремчу від холоду.

– Де ти живеш? – запитує Клер.

Ого.

– Я живу за два квартали звідси, але квартира дуже тісна і зараз там безлад. А ти?

– Расков Вілидж, на Гойн-авеню. Але маю сусідку по кімнаті.

– Якщо йдемо до мене, ти повинна заплющити очі й порахувати до тисячі. Можливо, твоя сусідка зовсім недопитлива і глуха?

– Не з моїм щастям. Я ніколи нікого не приводжу. Шаріс накинеться на тебе і пхатиме під нігті бамбукові тріски, допоки не зізнаєшся.

– Горю бажанням, щоб мене катував хтось з іменем Шаріс, але бачу, ти не розділяєш моїх захоплень. То ходімо в мої хороми. – Ми йдемо на північ уздовж Кларк-стрит. Звертаю в «Лікеро-горілчані вироби на Кларк-стрит» за пляшкою вина. Виходжу звідти, а Клер здивовано: