Одри Ниффенеггер - Дружина мандрівника в часі

Чи є якась логіка, якесь правило в усіх цих поверненнях і зникненнях, у всіх цих переміщеннях? Чи існує спосіб залишатися на місці, охопивши теперішнє кожною клітиною тіла? Не знаю. Підказки є, як і в будь-якій хворобі, – симптоми та ймовірні сценарії розвитку. Виснаження, гучні звуки, стрес, різке зривання з місця, спалах світла – будь-що з переліченого може спричинити переміщення. Але: я можу читати недільний випуск «Таймс», тримати в руці горнятко кави, а поруч, на нашому ліжку дрімає Клер, і раптом опиняюсь у 1976 році, спостерігаю за собою, тринадцятирічним хлопчиськом, що стриже газон у бабусі й дідуся. Деякі з цих епізодів тривають якусь мить, наче слухаєш радіо в автомобілі, але виникають проблеми з сигналом. Опиняюсь у натовпі, на публіці чи на зборищі. Так само часто опиняюся наодинці: у полі, в будинку, в автомобілі, на пляжі, в школі посеред ночі. Боюся опинитися в тюремній камері, у переповненому ліфті, посеред шосе. Я з’являюся з нізвідки, голий. Як можна це пояснити? Ніколи не міг прихопити щось зі собою. Ні одежі, ні грошей, ні документів. Більшу частину моїх «мандрів» проводжу, роздобуваючи одяг і намагаючись заховатися. На щастя, не ношу окулярів.

Яка іронія. Усі мої задоволення – домашні: розкіш м’якого крісла, спокійна втіха сімейного затишку. Все, що мені потрібно, – прості радощі. Детективний роман на ніч, запах довгого золотисто-рудого волосся Клер, ще вогкого після душу, листівка від одного з друзів, що зараз у відпустці, вершки, які розчинились у каві, м’якість шкіри під грудьми Клер, симетрія сумок з продуктами, що лежать на кухонному столі й чекають, коли їх розпакують. Люблю блукати поміж бібліотечних стелажів після того, як начальство пішло додому, злегка торкаючись корінців книжок. Такі речі наповнюють мене тугою, коли примхою Часу мене переносить у інше місце.

І Клер, завжди Клер. Уранішня, сонна Клер з прим’ятим обличчям. Клер, що занурює руки у чан, де готується паперова маса, коли вона піднімає його й струшує, щоб з’єднати волокна. Клер, що читає, а її волосся звисає над спинкою стільця, Клер, що втирає бальзам у свої потріскані червоні руки перед сном. Низький голос Клер часто лунає у моїй голові.

Ненавиджу бути там, де її нема, коли її нема. І все ж завжди йду, а вона не може піти за мною.

Клер:У бібліотеці холодно, пахне очищувачем для килимів, хоча довкола бачу лише мармур. Заповнюю картку відвідувача: «Клер Ебшир, 11:15 26/10/1991, спеціалізований читальний зал». Мені ще не доводилось бувати в науковій бібліотеці Ньюбері, і тепер, пройшовши крізь темний зловісний вхід, я у захваті. У мене відчуття, що бібліотека – наче велика коробка, наповнена різдвяними книгами, з тих, які бачиш різдвяного ранку. У майже безшумному ліфті затемнене світло. Виходжу на третьому поверсі та заповнюю заявку на отримання читацького квитка, відтак піднімаюся у спеціалізований читальний зал. Мої підбори вистукують по дерев’яній долівці. У залі тихо й багатолюдно. Масивні важкі столи зі стосами книжок оточені читачами. Чиказьке осіннє ранкове світло проникає крізь високі вікна. Підходжу до столу й беру кілька листків читацької вимоги. Пишу доповідь з історії мистецтва. Тема дослідження – Чосер, виданий у «Келмскот-прес» [3] «Келмскот-прес» – приватна книгодрукарня, заснована англійським поетом і художником Вільямом Моррісом у 1891 році. Використовувала традиційні технології книгодрукування. Видавала дорогоцінні книги малим накладом. «Твори» Чосера – найвідоміша книжка друкарні й одне з найбільших досягнень Морріса. . Шукаю книжку й заповнюю листок читацької вимоги. Але хочу також прочитати про виготовлення паперу у Келмскоті. Не можу розібратись у каталозі, тож повертаюсь до столу й прошу допомоги. Коли пояснюю жінці, що саме намагаюсь знайти, вона звертає погляд на когось, хто саме проходить за моєю спиною.