Олександр Бєляєв - Зірка КЕЦ

— Дуже охолола наша ракета. Потерпіть, скоро нагріється, — сказав Соколовський.

— Ось уже й зоря займається, — пропищав Тюрін, глянувши в невелике вікно нашого екіпажа.

— Зоря? — здивовано спитав я. — Яка ж на Місяці може бути зоря, коли тут немає атмосфери?

— Виявляється, може бути, — відповів Тюрін.

Він ніколи не був на Місяці, але як астроном знав місячні умови не гірше від земних.

Я подивився у вікно і побачив вдалині кілька точок, що світилися, ніби розжарені до білого куски металу.

Це були освітлені вранішнім сонцем вершини гір. Їх яскравий відсвіт відбивався на сусідніх вершинах. Передаючись далі й далі і поступово слабнучи, він створював своєрідний ефект місячної зорі. При її світлі я почав розрізняти в напівтіні гірські пасма, западини «морів», конусоподібні шпилі. Невидимі гори на фоні зоряного неба зяяли чорними провалами з химерними зубчастими краями.

— Скоро зійде сонце, — сказав я.

— Не так-то вже й скоро, — заперечив Тюрін. — На екваторі Землі воно сходить за дві хвилини, а тут доведеться чекати цілу годину, поки весь сонячний диск підніметься над обрієм. Адже доба на Місяці в тридцять разів довша, ніж на Землі.

Я, не відриваючись, дивився у вікно. Видовище було надзвичайне! Гірські вершини сліпучо спалахували, ніби хтось запалював на них факели. А скільки цих гірських вершин на Місяці! Проміння Сонця, якого ще не було видно, «зрізало» всі вершини на однаковій віддалі від поверхні. І здавалося, ніби в «повітрі» раптом з’являлися гори химерних обрисів, але з однаковою плоскою основою. Цих палаючих гір ставало дедалі більше, і ось, нарешті, позначилась їх «проекція» і вже не здавалося, що вони висять на чорному фоні.

У своїй нижній частині вони були попелясто-сріблястого кольору, а вище — сліпучо-білого. Поступово освітлювались відбитим світлом і підніжжя гір. «Місячна зоря» розгорялася дедалі яскравіше.

Буквально засліплений цим видовищем, я все ж не міг відірвати очей від вікна. Мені хотілося побачити особливості в обрисах місячних гір. Але гори були майже такі самі, як і на Землі. Подекуди скелі звисали над прірвою, як величезні карнизи, а проте, не падали. Тут вони важили менше, притягання було слабше.

На місячних рівнинах, ніби на полі бою, були вирви різної величини. Одні маленькі, не більші від тих, які залишає після розриву снаряд тридюймівки, інші наближалися до розмірів кратера. Невже це сліди метеоритів, які впали на Місяць? Дуже можливо. Атмосфери на Місяці немає, отже немає й захисного покриття, яке захищало б Місяць, як Землю, від небесних бомб. Але ж тоді тут дуже небезпечно. Що, як така бомба-метеор у кілька сот тонн впаде на голову!

Я висловив свої побоювання Тюріну. Він подивився на мене з усмішкою.

— Частина вирв вулканічного походження, а частину, безперечно, утворили падаючі метеори, — сказав він. — Ви боїтесь, що один з них може впасти вам на голову? Така можливість, звичайно, є, але теорія ймовірності говорить, що риск тут не набагато більший, ніж на Землі.

— Не набагато більший! — вигукнув я. — А скільки падає великих метеорів на Землю? За ними полюють, як за рідкістю. А тут, подивіться, вся поверхня порита ними.

— Це правда, — спокійно відповів Тюрін. — Але ви забуваєте про одне: Місяць уже давно не має атмосфери. Існує він мільйони років, причому через те, що тут немає ні вітрів, ні дощів, сліди від падіння метеорів залишаються незмінними. І ці вирви — літопис його багатьох мільйонів років життя. Якщо один великий метеор упаде на поверхню Місяця один раз на сторіччя, це вже багато. Невже ми будемо такими щасливцями, що саме тепер, при нас, упаде метеор? Я б нічого не мав проти цього, звичайно, якщо метеор упаде не прямо на голову, а поблизу від мене.

— Поговорімо про план наших дій, — сказав Соколовський.

Тюрін запропонував почати з загального огляду місячної поверхні.

— Скільки разів я милувався в телескоп на цирк Клавіуса, на кратер Коперніка! — казав він. — Я хочу бути першим астрономом, нога якого ступить на ці місця.

— Пропоную почати з геологічного дослідження ґрунту, — озвався Соколовський. — Тим більше, що частина Місяця, яку видно з землі, ще не освітлена сонцем, а тут настав «ранок».

— Ви помиляєтесь, — заперечив Тюрін. — Чи то пак, ви не зовсім точні. На Землі зараз бачать Місяць в його першій чверті. Ми можемо об’їхати цей «молодик» — східний край Місяця — за сорок п’ять годин, коли пустимо нашу ракету з швидкістю кілометрів двісті на годину. Спинимося ми тільки на Клавіусі і Коперніку. Та хто тут начальник експедиції: я чи ви? — вже гарячкував Тюрін.