Олександр Бєляєв - Зірка КЕЦ

Ми провозилися з колесом кілька хвилин. Коли все було полагоджено, Соколовський запропонував мені піднятися на верхню відкриту площадку ракети, де містився другий апарат керування. Ми рушили слідами Тюріна. Сидіти на верху ракети було цікавіше, ніж всередині. Я міг оглядати всі околиці. Праворуч від нас — чотири тіні гір смугами вкривали освітлену Сонцем долину. Ліворуч — «горіли» тільки вершини гір, а підніжжя поринали в місячному присмерку. З Землі ця частина Місяця здається попелястого кольору. Гірські пасма були пологіші, ніж я сподівався. Ми їхали понад самим краєм «місяця», тобто по лінії «термінатора», як казав Тюрін, — межі світла і тіні. Раптом Соколовський легенько штовхнув мене ліктем у бік і кивнув головою вперед. Перед нами була величезна розколина. Ми вже не раз з розгону перестрибували через такі розколини, а якщо розколина була занадто широка, перелітали через неї. Мабуть, Соколовський попереджав мене перед стрибком, щоб я не впав. Я запитливо подивився на нього. Геолог притулив свій скафандр до мого і сказав:

— Дивіться, наш професор…

Я глянув і побачив Тюріна, який щойно вискочив з тіньової смуги. Він біг, вимахуючи руками, понад розколиною назустріч нам. Перестрибнути через неї він не міг.

— Боїться, що ми випередимо його і першими станемо в центрі цирку, — сказав геолог. — Доведеться спинитись.

Тільки-но ракета стала, Тюрін з розгону вискочив на верхню площадку. Місяць остаточно відмолодив його.

А втім, я трохи перебільшую. Тюрін прихилився до мене всім тілом, і видно було, як його одяг конвульсійно підіймався на грудях. Старий надзвичайно стомився.

Соколовський перед розколиною «натиснув на педалі». Стався вибух — ракета рвонула вперед і вгору. В ту ж мить перед моїми очима мелькнули ноги Тюріна. Утома позначилась: він не встиг міцно вхопитися за поруччя, і його скинуло. Я побачив, як тіло Тюріна, описавши дугу, почало падати. Він падав поволі, але із значної висоти. У мене завмерло серце. Убився професор!..

А ми вже летіли над широкою розколиною. Раптом Соколовський круто повернув ракету назад, через що я сам мало не впав, і ми швидко спустились на поверхню Місяця недалеко від Тюріна. Він лежав нерухомо. Соколовський, як людина досвідчена, насамперед оглянув одяг — чи не має розривів. Найменша дірка могла б бути смертельною: світовий холод миттю перетворив би тіло професора на крижину. На щастя, одяг був цілий, тільки вимазаний чорним пилом і трохи подряпаний. Тюрін підняв руку, ворухнув ногою… Живий! Несподівано він звівся на ноги і сам пішов до ракети. Мене це вразило. Тільки на Місяці можна падати так щасливо. Тюрін вибрався на своє місце і мовчки показав рукою вперед. Я заглянув у скло його скафандра. Він посміхався!

Через кілька хвилин ми були на місці. Професор перший урочисто зійшов з ракети. Він виконував обряд. Він священнодіяв. Ця картина назавжди врізалась мені в пам’ять. Чорне небо, всіяне зорями. Синювате сонце. З одного боку сліпучо яскраві гори, з другого — палаючі верхів’я гір, що висять у порожнечі. Широка долина цирку майже до половини вкрита тінню з зубчастим краєм; на всіяному попелом та пилом кам’янистому ґрунті, зникаючи вдалині, йдуть сліди коліс нашої машини. Ці сліди на місячній поверхні справляли особливо велике враження. Біля самого краю тіні розмірено ступає постать, схожа на водолаза, залишаючи за собою сліди — сліди ніг людини! Та ось ця постать спиняється. Дивиться на кратери, на нас, на небо. Збирає каміння і складає в невеличку піраміду. Тоді нахиляється і креслить пальцем на попелі: «ТЮРІН».

Цей напис, зроблений на легкому попелі пальцем руки, міцніший від рунічних написів на земних скелях: дощі не змиють його, вітри не занесуть пилом. Напис залишиться на мільйони років, якщо тільки випадковий метеорит не впаде на це місце.

Тюрін задоволений. Ми знову сідаємо в наш екіпаж і летимо на північ. Сонце помалу здіймається над обрієм і освітлює окремі скелі, що лежать на сході. Проте як повільно котиться воно по небу!

Знову стрибок над розколиною. Цього разу Тюріна попереджено. Він учепився руками за залізне поруччя. Я дивлюся вниз. Жахлива розколина! Навряд чи є такі на Землі. Дна не видно — чорно. А завширшки вона на кілька кілометрів. Бідолашний дідусь Місяць! Які глибокі зморшки на твоєму обличчі!..

— Альфонс… Птолемей… Ми вже бачили їх, підлітаючи до Місяця, — говорить Тюрін.

Вдалині я бачу вершину кратера. Тюрін притискає свій скафандр до мого — інакше ми не можемо розмовляти — і пояснює: