Анатолий Днепров (Мицкевич) - Суэма

Пізньої ночі до мене в купе голосно постукали. Я спросоння скочив з дивана, не розуміючи, в чім річ. На столику в порожній склянці дрижали чайні ложечки. Ввімкнувши світло, я почав взувати черевики. Вдруге постукали голосніше, настійливіше. Я відчинив двері. У дверях я побачив провідника, а за ним — високого чоловіка в зім’ятій смугастій піжамі.

— Даруйте, дорогий товаришу, — напівпошепки мовив провідник, — якраз вас я вирішив потурбувати, бо ви в купе самі.

— Прошу, прошу. Але в чім річ?

— До вас пасажир. Ось… — І провідник ступив на крок убік, пропускаючи чоловіка в піжамі. Я з подивом глянув на нього.

— Мабуть, у вашому купе маленькі діти? — поцікавився я.

Пасажир усміхнувся й заперечливо похитав головою.

— Я відстав від свого поїзда.

— Заходьте, — чемно запросив я.

Він увійшов, озирнувся й сів на дивані в самісінькому кутку, біля вікна. Не мовлячи ні слова, поклав лікті на столик і, підперши обличчя обома руками, заплющив очі.

— Ну, от і все гаразд, — сказав провідник, усміхаючись. — Зачиняйте двері й відпочивайте.

Я засунув двері, запалив цигарку і крадькома став розглядати нічного гостя. Це був чоловік років сорока з величезною копицею блискучого чорного волосся. Сидів він непорушно, мов статуя, і навіть непомітно було, щоб він дихав.

“Чому він не бере постіль? — подумав я. — Треба запропонувати…”

Повернувшись до мого супутника, я хотів було сказати йому про це. Та він, наче вгадавши мою думку, проказав:

— Не варт. Я кажу, не варт замовляти постіль. Спати я не хочу, а їхатиму недалеко.

Спантеличений такою проникливістю, я мерщій заліз під ковдру, даремно намагаючись задрімати. Сон щез.

“Дідько його зна, що це! Новий Вольф Мессінг… угадує думки!” — подумав я і, буркнувши щось невиразне, повернувся на другий бік, широко розплющеними очима втупився у поліровану стінку. Запанувала напружена тиша.

Цікавість узяла своє, і я знову глянув на незнайомця. Він сидів у тій же позі.

— Вам світло не заважає? — спитав я.

— Що? Ах, світло? Скорше воно заважає вам. Хочете, вимкну?

— Чому ж, можна…

Він підійшов до дверей, клацнув вимикачем і повернувся на свій диван. Коли я звик до темряви, то побачив, що мій сусіда відхилився на сидіння й заклав руки за голову. Випростані ноги його майже торкалися мого дивана.

— І як це ви вмудрилися відстати від поїзда! — знову озвався я.

— Це сталося страшенно по-дурному. Я зайшов у вокзал, присів на лавці й замислився, намагаючись довести сам собі, що вона не права… — відказав він скоромовкою. — Поїзд тим часом відійшов.

— Ви що ж, засперечалися з якоюсь… дамою? — допитувався я.

У напівмороці я помітив, як він випрямився й хитнувся в мій бік. Насторожений, я трохи підвівся.

— Яка ще там дама? — роздратовано спитав він.

— Але ж ви самі сказали: “Довести собі самому, що вона не права!”

— По-вашому, щоразу, як тільки говорять “вона”, мають на увазі даму? До речі, ця безглузда думка з’явилась і в неї. Вона вважала, що вона — дама!

Всю цю нісенітницю він вимовив з гіркотою і навіть злістю. Я вирішив, що поряд зі мною не зовсім нормальна людина, якої слід остерігатись. Одначе мені хотілось повести розмову далі. Вставши з дивана, я закурив, головне для того, щоб при спалаху сірника краще розгледіти свого супутника. Він сидів на крайку дивана, дивлячись мені в обличчя чорними блискучими очима.

— Знаєте, — почав я якомога люб’язніше й лагідніше, — я літератор, і мені здається дивним, коли говорять “вона права” або “вона вважала” і при цьому не мають на увазі особу жіночої статі.

Загадковий пасажир відповів не одразу:

— Колись це було правильно. В наш час це вже не так. “Вона” може бути й не жінка, а просто умовні сигнали звичного нам колу, за допомогою якого в нашій свідомості створюється уявлення про рід предмета. Є іноземні мови, які цілком обходяться без роду. Скажімо, неживим предметам в англійській мові всім, за небагатьма винятками, рід не властивий. Романські мови не мають середнього роду…