Александр Тесленко - Рапана старого Петера

— Тобі справді байдуже, в чому полягатиме суть програми, яку ти будеш виконувати? Що ти знаєш про програму «Зевс»?

— Я знаю стільки, скільки мені дозволено знати. І я виконаю будь-яку програму. Я солдат. Я астронавт. І в цьому моє життя і моє щастя. Ти мені ніколи ні в чому не допоміг! Навіть грішми ти мене не балував! А тепер хочеш відверто перешкодити?! Участь у програмі «Зевс» поставить мене в ряд кращих астронавтів планети.

— Не поставить, сину. Ти загинеш.

— Всі ми колись загинемо. І ті, котрі не братимуть ніякісінької участі у виконанні програми «Зевс», також. Чи, може, ти сумніваєшся в цьому? Я хочу спати. На добраніч. А ти можеш хоч до півночі на свіжому повітрі слухати дідову рапану. Може, придумаєш навіть пару віршиків. У кожного своє хобі. На добраніч, тату.

А стара мушля, власноручно піднята колись ще молодим Петером Девісом з морського дна, ловила істеричні голоси вертольотного неба і відгукувалась бентежно на генеральській долоні усіма глибинами свого вивареного колись у старій каструлі молюскового єства.

Непередбачене передбачення.

Захід сонця в густу траву.

Спогад перший. Останнє побачення.

Вічний докір. Невже я живу?

Наша совість народжена вдруге.

Хай з реторти, а все-таки є.

Передбачення болю і туги.

Захід. Сонце. Твоє і моє.

(Зі щоденника Констанція Девіса)

Полковник Форест ніколи не кривив душею. Він завжди говорив правду і лише правду, хоча переважно мовчав, а інколи жартував: «У наш наскрізь брехливий вік найкращий спосіб брехати і не попастися на брехні — говорити тільки правду».

Чорна широка борода надавала його лисій, завжди ретельно виголеній голові досить своєрідного вигляду. Він був схожий на турка, проте нікого з турків у роду не мав, навіть у Туреччині ніколи не бував, хіба що п’ятнадцять років тому пропливав біля турецьких берегів у підводному човні на глибині ста метрів.

У кабінеті пролунав безбарвний металевий голос:

— Полковнику Форест! Полковнику Форест!

— Я слухаю.

— Доповідаю. Представити для ознайомлення запис розмови з генералом Девісом о дев’ятнадцятій годині й сорок три хвилини не можу, оскільки о дев’ятнадцятій годині й сорок хвилин непередбачено вийшла з ладу тридцять сьома панель. Терміновий аварійний ремонт тривав сім хвилин без використання дублюючої системи запису та контролю.

— Чому не використовувалась дублююча система?

— Причини розслідуються.

— А що з тридцять сьомою? В чому справа?

— Поки що важко щось сказати напевне. Загалом, у тридцять сьомої закінчився термін експлуатації.

— Хтось заходив до бункера останнім часом?

— Протягом останніх десяти днів до третього бункера ніхто не заходив. Все працювало бездоганно, поточна профілактика автоматично проводилася вчасно.

— А хто останнім заходив до третього бункера?

— Ви, пане полковнику. Разом з генералом Девісом.

— Дякую за інформацію.

Полковник Форест незадоволено скривився, почухал свою лису голову, врешті солодко позіхнув:

— У пришельців із Сіріуса мене ніхто не змусить повірити. Своїх підозрювати вкрай важко, вони всі промацані до останньої ниточки. Але пару голів доведеться відкрутити для профілактики, щоб ніхто не звинуватив у бездіяльності.

Як нам набридло все. Чи просто ми втомились?

Від мудрих слів і від ганебних дій.

І навіть цвіркуна сюрчання безневинне дратує нас.

Але як вижив він? Як вижив цей цвіркун між космосом і атомом?

Як вижив він на полі бою за добро?

Заплющуєм повіки ще лиш на ніч, та мов назавжди.

Нам вже все одно. Одне болить, дратує, спать не дасть —

цвіркун, лайдак нещасний, дрібна погань,

порушив наш священний спокій,

перекричавши мегатонну благодать.

(Зі щоденника Констанція Девіса)

Анна була на два роки молодша від Петера Девіса. Два роки невелика різниця, особливо коли вже перевалило за вісімдесят. За два роки перед смертю Петера стара Анна пережила інсульт, здолала цю біду, досить швидко звелася на ноги, тільки втратила слух. А розум мала чистий, як замолоду. Все пам’ятала, все розуміла і все хотіла знати. Поховавши чоловіка, вона, геть глуха, не побивалася надто. І нам те буде, й нам те буде. Для кого ж все, як не для нас? Анна ще затятіше бралася до будь-якої посильної роботи, повчала дітей — наймолодшу Лілі, котрій давно перевалило за сорок, та Анатоля, котрий після смерті батька успадкував господарство. Висохла, згорблена, маленька, мультиплікаційний горобчик із фільмів Флоріана, зморшкувата, мов казковий гномик, і глуха як пень, стара Анна була колоритною фігурою. Певною мірою їй допомагала давня професія. Коли вони познайомилися з Петером, вона була вчителькою у школі глухонімих дітей. Уміла читати з губ, уміла і вчила розмовляти на мигах. Наче господь знав, що вона мусить оглухнути на старості. Бог навчив її орієнтуватися в безголосому світі замолоду. Вона не відчувала себе нещасною. Працювала, працювала, працювала. Майже щодня згадувала свого найстаршого, Констанція — генерала й космічного вовка. Він бував удома вкрай рідко. Власне, після смерті старого Петера вона й не бачила сина жодного разу. Хоча й навіщо бачити, коли знаєш, що він живий, здоровий і що можеш просто гордитися своїм сином-генералом. Він уже не такий красивий, як замолоду, але пам’ять береже його образ ще з пелюшок… Анна ніколи не скаржилась на пам’ять.