В третьому світі після короткочасного шоку запанувала ейфорія. Не треба вже було пнутися, стрімголов гнатися за передовими країнами, вилазити з шкіри, нараменних пов'язок та трав'яних спідничок, урбанізуватися, індустріалізуватися, і особливо — комп'ютеризуватися. Життя, досі нашпиговане комісіями, футурологами, гарматами, антисептиками й кордонами, розповзлося в приємне болітце, в теплу монотонність вічної сієсти. І кокоси знову можна легко роздобути, а рік тому вони були недосяжні як експортний товар, і війська самі розбрелися, так що не раз, ходячи по джунглях, я спотикався об протигази, комбінезони, ранці та оброслі ліанами мортири. Раз уночі розбудив мене вибух, і я подумав, що це, нарешті, горила, але то павіани знайшли ящик зі запальниками. Так... А в Лумілі негритянки, постогнуючи від неприхованого полегшення, поскидали блискучі черевички, дамські штани, які гріли й парили, наче саме пекло. Груповий секс теж як вітром здуло, бо, по-перше, не буде вертольотів (завод мав бути, звичайно, комп'ютеризованим), по-друге, немає бензину (нафтопереробні заводи теж автоматизовані), по-третє — нікому нікуди вже не хочеться їхати, бо й навіщо? Зараз ніхто вже не соромиться називати масовий туризм Шаленством Білої Людини. Як тихо, мабуть, зараз у Лумілі.
Правду кажучи, ця катастрофа виявилася не такою вже й поганою. Навіть на голову ставши, не будеш за годину в Лондоні, за дві в Бангкоку, а за три в Мельбурні. Не будеш, і що з того? Напевно, сила фірм потерпіла крах; концерн ІБМ виробляє, кажуть, зараз таблички й грифелі, хоч це, певно, жарт. Стратегічних комп'ютерів теж немає, ані самонавідних головок, ані цифрових машин, ані підводної сухопутної й орбітальної воєн, інформатика збанкрутувала, задрижали біржі. Кажуть, чотирнадцятого листопада бізнесмени з П'ятої авеню так густо вистрибували з вікон, що зіштовхувалися в повітрі. Переплуталися всі розклади руху, польотів, резервування в готелях: значить, ніхто вже не сушить голову, чи полетіти на Корсіку, а чи поїхати автомобілем, чи, може, вирішити все з допомогою комп'ютера на місці, чи за три дні відвідати Туреччину, Месопотамію. Антіли й Мозамбік з Грецією на додачу. Цікаво, хто виробляє аеростати? Напевно, кустарі.
Останній аеростат, який я бачив у бінокль, поки не відібрала його мавпа, мав
сітку, сплетену з навдивовижу коротких шнурів, схожих на шнурівки. Може, і в Європі теж ходять босоніж? Страх навіть сказати, але я почув на власні вуха, поки не замовкло радіо, що долара вже немає. Здох, сердешний... Жалкую тільки, що зблизька не бачив Переламного Моменту.
Кажуть, пролунав негучний тріск і стук, машинна пам'ять за мить стала чистенькою, наче розум новонародженого, а з перелицьованої інформації несподівано виник маленький Космосик, Універсятко, Всесвітунчик — на клубочок атомного пороху перетворилися нагромаджувані віками знання. З радіо я довідався, як такий Мікрокосмосик виглядає — маленький, щільно закритий і проникнути в нього неможливо. З точки зору нашої науки він розглядається як окремий вид порожнечі, тобто Всюдигуста Порожнеча, зовсім Непрониклива. Не поглинає світла, не можна його розтягнути, стиснути, розбити, роздовбати, бо він перебуває поза нашим Всесвітом, хоч наче і в ньому. Світло ковзає по його круглих боках, обминають його прискорені частинки, а я ось не можу уявити, як це твердять авторитети, що цей, за словами Доньди, “Космосуньчик” — подібний до нашого Всесвіту з туманностями, галактиками, зоряними скупченнями, а може, навіть планетами, населеними живими істотами. Тим самим люди повторили все, про що йдеться в Книзі Буття, правда, Ненавмисне, а навіть усупереч своїм намірам.
Після народження Космосика вчених охопила поголовна розгубленість, вони, звичайно, пригадали Доньдині остороги, і тоді від них потоком пішли заклики, листи, прохання, телеграми, запити, а також усілякі свіжоспечені дипломи гоноріс кауза. Але професор став пакувати чемодани і намовив мене виїхати до цієї прикордонної околиці, бо обходив і вподобав ЇЇ заздалегідь. Узяв він з собою страшенно важку валізу з книгами — її вагу я відчув власною спиною, несучи ту валізу останні п'ять кілометрів, коли закінчився бензин і всюдихід зупинився; через павіанів від нього вже майже нічого не залишилося. Я гадав, що професор хоче продовжити наукову роботу, щоб закласти наріжний камінь нової цивілізації, але ні. Здивував мене Доньда! Звичайно, у нас були штуцери, куверти, пилки, цвяхи, компаси, сокира та інші потрібні речі, список яких склав, нотабене, сам професор, спираючись на оригінальне видання “Робінзона Крузо”. Крім того, він узяв ще “Нейчур”, “Фізікл рев'ю”, “Фізікл абстрактс”, “Футурум”, а також портфелі, напхані вирізками з газет, де йшлося про закон Доньди.
Читать дальше