Алан Дин Фостер - Чужий

— Але ми не можемо це зробити, — Ламберт у відчаї тупнула ногою. — Думаю, всередині воно не відрізняється від першої стадії. Якщо так, то під дією лазерного ножа істота може розлити або розбризкати кислоту по усьому кораблю. Воно зараз помітно більше за ту «руку». Якщо це трапиться, то кислота роз’їсть більшу дірку, аніж ми зможемо залатати. Мабуть, не варто пояснювати, наскільки важлива цілісність корпусу на надсвітловій швидкості, не кажучи вже про вразливі схеми в зовнішній оболонці.

— От сучий потрох, — пробубнів Бретт. — Якщо ми не можемо його вбити, то навіщо шукаємо? Що будемо робити із ним, коли знайдемо?

— Треба якось напасти на його слід, зловити та викинути за борт, — запропонувала Ріплі й подивилась на Далласа, чекаючи на його згоду.

Він на хвильку задумався і сказав:

— Не бачу іншого способу його позбутися, треба спробувати.

— Ще трохи балаканини замість пошуків, і буде неважливо, що ми вирішимо. Це не допомагає вирішити проблему, — нагадав Еш. — Наші запаси розраховані на досить нетривалий період неспання. Наполегливо рекомендую негайно активізувати і краще організувати наші пошуки.

— Дійсно, — одразу ж погодилася Ріплі. — Спочатку треба знайти його.

— Ні, — якось кумедно промовив Даллас. Усі перевели погляд на нього. — Спочатку треба зробити дещо інше.

Капітан подивився в інший кінець коридору, де у дверях кают-компанії досі виднілося тіло Кейна.

Астронавтам вдалося нашвидкуруч зробити грубий саван із різних матеріалів, що були на борту. Оскільки ниток не було, Паркер заварив його лазером. Саван був виготовлений досить незграбно і непрофесійно. Усі думали над його символічністю, доки йшли геть від головного шлюзу, але заспокоювали себе тим, що зробили все, що змогли.

Тіло можна було заморозити й гідно поховати на Землі, але розчленоване тіло Кейна було б добре видно крізь прозорий корпус морозильної камери. Не давала спокою думка про те, що тіло старпома в камері могло привабити ще не спійману потвору. Тому було визнано за краще швидко позбутись від нього тут і зараз, не залишаючи слідів, і якнайшвидше забути про клопіт його зберігання.

У капітанському відсіку вони сіли за свої робочі місця. Пригнічений настрій робив повітря густим, ніби вазелін. Даллас перевірив індикатори і похмуро сказав:

— Внутрішні двері загерметизовано.

Ріплі кивнула на підтвердження.

— Шлюз досі під тиском?

Ріплі знову кивнула. Даллас завагався, переводячи погляди з одного смутного обличчя на інше. Ніхто не дивився у відповідь.

— Хтось бажає щось сказати?

А що тут скажеш? Кейн мертвий. Він був живий, а тепер його немає. У жодного з астронавтів не знайшлося слів, лише Ламберт промовила:

— Треба закінчувати.

Даллас подумав, що це не дуже вдале надгробне слово, але йому на думку нічого не спало, окрім того, що вони втрачають час. Він подав знак Ріплі, що дивилася на нього.

Ріплі клацнула перемикачем. Зовнішні двері шлюзу відчинилися, і залишки повітря витягнули Кейна в порожнечу.

Це був доволі швидкий похорон (Даллас не міг навіть подумки назвати це «позбавленням») і акуратніший, аніж його смерть. У вухах Далласа досі дзвенів його останній лютий крик.

Усі знову зібралися в кают-компанії. Тут було простіше обговорювати справи, де всі могли добре бачити одне одного. Також під цим приводом Даллас зібрав усіх, щоб йому допомогли прибрати жахливі залишки.

— Я перевірила наші запаси, — промовила Ріплі. — Ми зможемо протриматися на симулянтах близько тижня, можливо, на кілька днів довше, але не більше.

— А що потім? — запитав Бретт і почухав підборіддя.

— Потім запаси їжі та кисню закінчаться. Без їжі ми скількись ще протягнемо, а без кисню — ні, і тоді вже не буде сенсу сперечатися про те, проживемо ми без непереробленої штучної їжі, чи ні.

Ламберт скривилася від думки про невтішний прогноз.

— Дякую. Я краще спочатку помру.

— Гаразд, — Даллас намагався говорити впевнено. — Це те, що нам наразі відомо. У нас є тиждень на плідну працю. Часу на пошуки невеликого прибульця вдосталь.

Бретт подивився на підлогу.

— Усе ж вважаю, слід викачати повітря, можливо, він помре. Як на мене, це найбезпечніший спосіб, і нам не доведеться стикатися з ним віч-на-віч. Хтозна, яку паскудну штуку втне ця тварюка.

— Ми вже обговорювали це. Забув? — нагадала Ріплі.

— Так, але тоді йшлося про те, що ми проведемо весь час без повітря в морозильних камерах. Натомість зараз я пропоную одягти скафандри, а потім викачати повітря. Воно на нас не нападе, якщо ми не будемо спати.