Алан Дин Фостер - Чужий

Ламберт називала цю гру «кошача корзинка», а Джонс — «людська корзинка». Він щосили намагався розвеселити штурмана, адже члени екіпажу часто бували такими серйозними! Для кота це було складно, але Джонс докладав усіх зусиль. Він продовжував розважати людей, думаючи про їжу та жирних, теплих мишей.

— Як там справи? — Бретт визирнув з-під виступу і подивився на Паркера. Той налаштував панель управління і витер піт із чола.

— Майже закінчив. Ще півградуса, і все. Може, навіть Ріплі буде задоволена.

Технік скорчив гримасу і присвиснув.

— Ріплі ніколи не буває задоволена. Хіба ти не знав?

З-під запобіжної сітки, де працював Бретт, пролунали якісь різкі звуки. Паркер подивився на німий динамік телефона внутрішнього зв’язку і пробурчав:

— Якщо і після цього ми не отримаємо повну частку, я буду скаржитися. Ми заслужили подвійну платню, в тому числі доплату за небезпечні умови праці. Тепер Компанії краще попіклуватися про нас, інакше ми поскаржимося в Гільдію.

— Гаразд, — відрізав Бретт і простягнув руку з труби, де знаходилася сітка. — Герметик номер три повинен допомогти.

Паркер підійшов до пластикового футляру, який хоч і був брудний, зате з акуратною наклейкою, витягнув звідти малюсіньку сіру квадратну коробку, розмальовану в зелений та червоний колір, і знову чомусь витріщився на тихий телефон внутрішнього зв’язку…

У капітанському відсіку тим часом лунали примітивні звуки. Запис був затертий через багаторічне користування, але Даллас лежав та насолоджувався музикою, наче він зараз був присутній в студії, де багато років записувалися ці композиції. Він тихенько притупував однією ногою, несвідомо додаючи контрастності мелодії.

Телефон внутрішнього зв’язку посигналив три рази, доки капітан звернув на нього увагу. Він сумно зітхнув, простяг руку й вимкнув музику, а потім натиснув кнопку прийому на телефоні.

— Даллас слухає.

— Це Еш. Прийди подивитись на Кейна. З ним щось трапилося.

Даллас звісив ноги з кушетки і швидко сів. На щастя, у Еша був спокійний голос. Але він був схвильований, а це недобре.

— Щось серйозне?

— Щось цікаве.

— Зараз буду.

Даллас піднявся, повністю вимкнув програвач, неохоче спостерігаючи, як гасне зелена лампочка збоку. Еш сказав «щось цікаве», а це могло значити багато чого, і зовсім не обов’язково щось гарне. Він заспокоїв себе думкою про те, що якби Кейн уже помер, то Еш сказав би щось інше. А це значило, що старпом живий… Але в «цікавому» стані.

Як виявилося, Еш зателефонував не через Кейна. Даллас зустрів наукового співробітника в коридорі біля лазарету. Коли підійшов капітан, він притиснувся до скла, заглядаючи всередину.

— Що відбувається? — Ріплі несподівано з’явилася в іншому кінці коридору. Вона швидко переводила погляд з Еша на Далласа. — Я все чула.

— Підслуховуєш? — примружився Даллас.

Ріплі скривилася.

— А що ще робити на кораблі? Чи ти заперечуєш?

— Ні, просто цікаво, — він подивився крізь товсте скло лазарету, а потім звернувся до Еша, бо так нічого і не побачив.

— Ну?

— Кейн, — науковець вказав на старпома. — Придивись уважніше до його тіла.

Даллас почав вдивлятися та мружити очі, доки не помітив, що мав на увазі Еш (а точніше, не помітив одну річ).

— Її немає.

Він швидко оглянув лазарет і переконався, що прибульця немає. Кейн нерухомо лежав на медичній платформі, рівно дихаючи, незважаючи на відсутність тієї істоти. Придивившись, астронавти побачили якісь маленькі чорні плями на обличчі в Кейна.

— Воно щось вживило йому? — запитав Даллас, відганяючи думку.

— Ні, — обнадійливо відповів Еш. Даллас хотів йому вірити і йому довелося. Врешті-решт, згідно з особовими досьє, у Еша був найгостріший розум на кораблі.

— То відбитки, а не виступи. Думаю, що то сліди від присосок.

Еш помовчав, а потім додав:

— Окрім цього, здається, Еш більше не має ушкоджень.

— Це поки що, — втрутилася Ріплі. — Двері герметично зачинені. Та істота може досі бути всередині.

Вона говорила впевненим голосом, але насправді хвилювалася. Думка про те, що павуко-та рукоподібна істота з блискучим немигаючим оком може повзати десь під ногами, лякала її більше, аніж вона показувала.

— Ми не можемо відчинити двері, — замислено промовив Еш. — Ми не хочемо її випустити, щоб вона бігала кораблем.

— Тут згідна, як ніколи, — Ріплі уважно вдивлялася на підлогу в лазареті, але бачила лише блискучий метал і фарбу. — Але її не можна вбити або схопити на відстані, не входячи в лазарет. Що ж робити далі?