Алан Дин Фостер - Чужий

Даллас торкнувся кінця трубки — і на іншому кінці з’явився короткий промінь різкого світла. Капітан зробив усі необхідні налаштування, щоб звузити і скоротити промінь без втрати потужності. Він акуратно торкнувся променем нижньої частини шолома Кейна і почав його розрізати уздовж. Потім Даллас провів променем по товстому шву, від чого шолом розпався на дві частини.

Даллас вимкнув промінь і прибрав шолом.

Істота не подавала жодних ознак життя, окрім постійної пульсації, і ніяк не реагувала на те, що шолом прибрали і тепер її було добре видно.

Даллас завагався. Потім простягнув руку, торкнувся істоти і одразу ж відсмикнув руку. Істота продовжувала пульсувати, не реагуючи на доторк капітана. Він повторив спробу, помацавши її прохолодну суху спину, і відчув повільну пульсацію. Далласа ледь не знудило, і він ледь стримався, щоб не відсмикнути руку. Коли капітан побачив, що істота зовсім не опирається, то якнайміцніше схопив її й потягнув за гумоподібне тіло.

Це не допомогло, що й не дивно. Істота не рухалася сама і не відпускала Кейна.

— Давай я спробую, — промовив Еш, який стояв біля полиці з немедичним інструментарієм, узяв товсті кліщі й підійшов до столу. Він обережно взявся за істоту і потім позадкував.

— Не допомагає. Потягни сильніше, — з надією запропонував Даллас. Еш налаштував кліщі для щільнішого затиску, потягнув і нахилився.

Даллас підняв руку, бо помітив, що по щоці Кейна стікає кров.

— Стій. Ти здираєш йому шкіру.

Еш послабив затиск.

— Це не я, це ця тварюка.

У Далласа був хворобливий вигляд.

— Це не спрацює. Воно злізе лише разом із його шкірою.

— Згоден. Хай машина спробує, можливо, в неї вийде краще.

— Так.

Еш по черзі клацнув декількома вимикачами. Автолікар загудів, і в отворі на другому кінці платформи з’явилося світло. Платформа тихо заїхала в стіну, і скляна пластина зачинила отвір, надійно захищаючи Кейна. На стіні загорілося світло, тому тіло Кейна було добре видно крізь скло. На найближчій панелі управління увімкнулося декілька відеомоніторів. Еш пішов до них, щоб проаналізувати показники. Він мав найбільше відношення до медицини на «Ностромо», чудово це розумів, знав свої обов’язки і надзвичайно хотів вивчити усі дані, які машина надасть про поточний стан Кейна, не кажучи вже про невідоме створіння.

У коридорі з’явилася нова постать. Ріплі підійшла до трьох спостерігачів. Ламберт зміряла Ріплі довгим похмурим поглядом.

— Ти хотіла нас там усіх залишити з Кейном. Ти хотіла, щоб ми просиділи там цілу добу проти ночі з цією тварюкою в нього на обличчі.

Вираз її обличчя був набагато переконливішим за слова.

Паркер був, напевно, останньою людиною, яка прийшла б на захист ворент-офіцера. Але зараз він вороже подивився на Ламберт.

— А якщо так треба було? Ріплі просто не порушує правил, — і він вказав на мигаючий інтер’єр автолікаря й на його пацієнта: — Хто в біса знає, що та тварюка може вчинити? Кейн трішки імпульсивний, але він не дурень. Він не міг захиститися від неї, і не виключено, що ми на черзі.

— Атож, — погодився Бретт.

Ріплі уважно дивилася на Ламберт. Штурман не рухалася і дивилася у відповідь.

— Можливо, я вчинила неправильно, а, може, й правильно. Сподіваюся, що помилилася. У будь-якому разі я просто робила свою роботу. Проїхали.

Ламберт, вагаючись, не зводила погляду з Ріплі, потім злегка кивнула.

Ріплі зітхнула, розслабившись.

— Що у вас там трапилося?

— Ми зайшли до аварійного корабля, — почала розповідати Ламберт, одночасно спостерігаючи за двома чоловіками, які працювали в боксі автолікаря. — Там не було жодних ознак життя. Сигнал міг передаватися вже декілька років. Ми подумали, що знайшли передавач.

— А екіпаж?

— Жодних слідів.

— А Кейн?

— Він самотужки вирішив перевірити нижній поверх, — Ламберт скривилася. — Кейн шукав діаманти, а замість цього знайшов якісь яйця. Ми йому наказували не чіпати їх. Але, напевно, вже було пізно. Там щось трапилося, але ми цього не бачили. Коли ми його витягнули, то оця потвора вже була в нього на обличчі. Вона якось розплавила його шолом, а ти ж знаєш, що він доволі міцний.

— Цікаво, звідки воно прилетіло? — запитала Ріплі, не дивлячись у бокс автолікаря. — Таке ж мертве, як і цей планетоїд. Можливо, на кораблі інопланетян.

— Хтозна, — м’яко відповів Паркер. — Я теж хотів би дізнатися.

— Навіщо? — запитала Ріплі, різко поглянувши на нього.