Алан Дин Фостер - Чужий

— Воно живе? — Ламберт відчувала, як її нудить, наче вона проковтнула літр недоутилізованих відходів «Ностромо».

— Воно не рухається, але, як на мене, воно живе. Візьми Кейна за руки, а я за ноги. Можливо, ми зможемо скинути цю потвору.

Ламберт швидко виконала наказ, зупинилася і невпевнено подивилась на нього.

— А чому я за руки?

— Чорт забирай, ти хочеш навпаки?

— Ага.

Даллас помінявся із нею місцями. Поки він це робив, то помітив, що Кейн поворухнув пальцем. Це був зовсім легкий рух, тому Даллас сумнівався, чи це взагалі сталося. Він почав підіймати Кейна за руки, відчув мертву вагу і завагався.

— Так ми його ніколи не затягнемо на корабель. Візьмемо під плечі, ти з одного боку, а я з іншого.

— Справедливо.

Астронавти обережно перевернули тіло старпома на бік. Та істота не відпала. Вона так само міцно трималася на обличчі в Кейна, як коли він непорушно лежав на спині.

— Не допомагає. Не думаю, що воно відпаде, безглузді мрії. Доведеться ось так і тягти його назад на корабель.

Даллас підхопив Кейна під спину, посадив його тіло й нирнув головою йому під плече. Ламберт зробила те саме зі свого боку.

— Готова?

Ламберт кивнула.

— Слідкуй за цією істотою. Якщо побачиш, що вона збирається відпасти, одразу ж кидай свою ношу й тікай подалі.

Ламберт знову кивнула.

— Ну, ходімо.

Вони зупинилися біля виходу корабля інопланетян, важко дихаючи.

— Відпусти його, — сказав Даллас. Ламберт з радістю виконала наказ.

— Це не допоможе. Його ноги будуть чіплятися за кожен камінь, кожну тріщину. Залишайся з ним, а я спробую зробити щось на кшталт санчат.

— Із чого?

Але Даллас вже зайшов назад до зали, яку вони щойно залишили.

— Штатив з-під котушки, — почула Ламберт у своєму шоломі. — Він достатньо міцний.

Ламберт сіла якнайдалі від Кейна, доки чекала на Далласа. Назовні гуляв вітер, передвіщаючи скоре настання ночі. Ламберт спіймала себе на думці, що не могла відірвати очей від огидного малого монстра, який присмоктався до Кейна.

При цьому вона змогла примусити себе не думати про те, що ця істота зробила і зараз продовжує робити з Кейном; їй довелося це вчинити, щоб не почалася істерика.

На щастя, Даллас швидко повернувся, несучи розібраний штатив під пахвою. Потім він розклав деталі на підлозі й почав складати простеньку платформу, щоб на ній перетягти Кейна. Страх підганяв капітана.

Коли він закінчив, то спустив конструкцію назовні з отвору корабля. Платформа перекинулася останні декілька метрів спуску, але не розбилася. Даллас вирішив, що вона витримає тіло старпома на шляху до «Ностромо».

Короткий день швидко закінчувався. Повітря знову ставало червоно-кривавим, а вітер почав завивати сильніше. В них не було проблем із тим, щоб відтягнути Кейна назад і знайти свій буксир, але Даллас менше за все бажав тинятись цією вітряною планетою вночі. Якась химера з’явилася з нетрів аварійного корабля, щоб заволодіти обличчям Кейна та їхніми думками, а в нічній куряві їх може підстерегти щось навіть гірше. Даллас із нетерпінням чекав, коли нарешті опиниться за безпечними металевими стінами «Ностромо».

Коли сонце зайшло за скупчення хмар, на буксирі почало миготіти кільце прожекторів, розташованих у нижній частині буксиру. Через це пейзаж навколо корабля був доволі похмурим: прожектори лише безсило підсвічували зловісні контури тих вулканічних брил, на яких стояв сам зореліт. Іноді попереду проносилася густа курява, яка ще більше заважала боротися з докучливою темрявою. Ріплі в капітанському відсіку покірно чекала на якусь звістку від членів експедиції — вони досі не виходили на зв’язок. Перші відчуття безпорадності та дезорієнтованості минули, а замість них з’явилося відчуття дивного оніміння душі й тіла. Ріплі не могла змусити себе визирнути в ілюмінатор, вона лише тихо сиділа, попиваючи ледь теплу каву і бездумно спостерігаючи за показниками на екрані, що повільно змінювалися.

Біля ілюмінатора сидів Джонс. Буря його розважала, і він бісився, намагаючись зловити пилинки, які билися об ілюмінатор. Джонс знав, що не зможе зловити жодну з літаючих пилинок. Він інстинктивно усвідомлював ті закони фізики, які пояснювали, чому ілюмінатор твердий, хоч і прозорий. Через це гра здавалася не такою цікавою, але він не здавався. Кіт, зокрема, міг уявляти, що темні камінчики — то птахи, хоча жодного разу не бачив їх. Але він мав про них інстинктивне уявлення.