Александр Богданов - Червона зоря

А потім, самому вже мені лишається те, що жило поміж двома банкрутствами, що дало мені енергію і мужність для довгої боротьби, те, що й досі дозволяє мені без почуття приниження підводити її підсумки. Це — любов Нетті.

Безперечно, любов Нетті була непорозумінням, помилкою її шляхетного й палкого серця. Але ця помилка вийшла можливою — цього ніхто не відніме і ніщо не змінить. Тут для мене порука і за справжню близькість двох світів і за їх майбутнє злиття в один, нечувано прекрасний і гармонійний.

А сам я… та тут підсумку немає жодного. Нове життя мені закрите, а старого — я вже не хочу: я не належу до нього вже ні своєю думкою, ні почуттям. Нема чого й міркувати.

Час кінчати. Мій спільник чекає на мене в садку: ось і його сигнал. Завтра ми обидва будемо далеко звідси, на шляху туди, де життя шумує й ллється через край, де так легко стерти ненависну для мене межу між минулим і майбутнім. Прощавайте, Вернере, старий, любий товаришу!

Живи ж, нове, краще життя, і привіт тобі, його світлий привиде, моя Нетті!

(Лист 6ез жодного числа — мабуть, через неуважливість Вернера).

Канонада вже давно була вщухла, а поранених усе везли та й везли. Величезна більшість їх були не міліціонери і не солдати, а мирні мешканці: багато було жінок і навіть дітей: всі громадяни рівні перед шрапнеллю. У мій шпиталь, найближчій до театру бою, везли здебільшого міліціонерів та солдатів. Чимало ран від шрапнелі та гранатних осколків справляли надмірно важке враження навіть на мене, старого лікаря, що колись кілька років працював хірургом. Але над усім цим жахом витало й панувало одне світле почуття, одне радісне слово: «перемога»!

Це наша перша перемога в нинішньому великому бою. Але будь-кому видно, що вона вирішує справу. Терези похилилися в наш бік. Перехід до нас цілих полків ворога з артилерією — свідчить добре. Страшний суд почався. Присуд його буде не милостивий, але справедливий. Давно вже час кінчати…

На вулицях кров і сміття. Сонце від диму пожеж і канонади почервоніло зовсім. Але ж не зловісним видається воно нашим очам, а радісно-грізним. В душі бринить бойовий її спів, спів перемоги…

Леоніда привезли до мого шпиталю біля полудня. Він дістав небезпечну рану в груди і кілька дрібних подряпин. Він ще серед ночі вирядився з п’ятьма «гренадерами» в ті частини міста, що були ще під владою ворога. Доручення його полягало в тому, щоб кількома відчайдушними нападами посіяти там тривогу й деморалізацію. Він сам запропонував цей план і сам же зажадав його виконати. Як людина, що за старих часів довго тут працювала, а тому й добре знала всі куточки міста, він міг упоратись з цією безнадійно геройською справою краще від будь-кого іншого і старший начальник міліції після деякого вагання пристав на його пропозицію. Їм пощастило дістатися зі своїми гранатами до одної з батарей ворога і з сусіднього даху викликати вибух кількох ящиків із набоями. Серед паніки від вибухів вони збігли вниз, попсували гармати і висадили в повітря решту набоїв. Тут Леонід дістав кілька перших ран від осколків з набоїв. Спішно після цього тікаючи, вони віч-на-віч опинилися перед відділом ворожих драгунів. Леонід передав команду Володимирові, котрий був йому ад’ютантом, а сам з останніми двома гранатами метнувся під найближчу браму, де й засів, поки товариші відходили, використовуючи різні випадкові захистки, та енергійно відстрілюючись. Він пропустив повз себе більшу частину ворожих драгунів і кинув першу гранату в офіцера, а другу в найближчу купку драгунів. Драгуни сипнули врозтіч, а наші повернулись і взяли Леоніда, тяжко пораненого осколком із другої своєї гранати. Вони успішно доставили його до наших ліній ще до світанку, а потім передали на мої турботи.

Осколок гранати пощастило вийняти одразу ж, але вияснилось, що він зачепив легені, отже становище пораненого було дуже небезпечне. Я поклав його якомога краще і зручніше, але, однак, одного не міг йому дати — повного спокою, котрий йому так потрібний. Перед світанком бій відновився, його гуркотіння було дуже добре у нас чути і неспокійний інтерес до його перебігу підвищував Леонідові його пропасницю. Коли почали надвозити нових поранених, він став хвилюватися ще дужче і змусив мене по змозі ізолювати його, поставивши навколо нього параван, щоб він хоч не бачив чужих ран.