Александр Богданов - Червона зоря

Доводилося, однак, чекати. Я розумів, як болюче тяжко працювати в таких умовах товаришам. Але сам я не рвався йти до них, навіть незалежно від думки Вернера. Я гадав собі, що краще набратися сили, щоб було що витрачати, коли з’явиться поважна потреба.

За час довгих прогулянок у гайку ми з Володимиром обмірковували шанси й умови майбутньої боротьби. Мене глибоко зворушували його наївно героїчні плани й мрії. Він видавався мені шляхетною, гарною дитиною, котрій судилася така ж проста й безпретензійна смерть, якою було його молоде життя. Цінні жертви призначає собі революція і прекрасною кров’ю червонить вона свій пролетарський прапор…

Не один Володимир видавався мені дитиною. Чимало наївного й дитячого, чого я спочатку ніби не помічав і не почував, бачив тепер я і в Вернері, старому робітникові революції, і в інших товаришах, котрі мені згадувались, — навіть у наших ватажках… Усі люди, котрих знав я на Землі, уявлялися мені напівдітьми, підлітками, що невиразно приймають життя і в собі, і навколо себе та напівсвідомо віддаються внутрішній і зовнішній стихійності. В цьому почутті не було й краплинки поблажливості чи презирства, була лиш симпатія й братерський інтерес до людей-зародків, дітей молодого людства.

Гаряче літнє сонце ніби розтопило лід, що сковував життя країни. Вона прокидалася і блискавки нової грози вже спалахували на обрії, а приглушене гуркотіння починало долітати з низів. І це сонце, і це прокидання пригрівали мені душу й підносили мої сили: я почував, що скоро буду такий здоровий, як ще ніколи за все своє життя.

В цьому невиразному, радому життю стані, мені не хотілося думати про минуле і приємно було відчувати, що я вже забутий усім світом, забутий всіма… Я лаштувався ожити для товаришів у такий час, коли нікому й на думку не спало б розпитувати мене про роки моєї відсутності, коли всім буде надто ніколи і моє минуле потоне на довгий час у бурхливих хвилях нового припливу. Коли ж мені траплялося помічати факти, що викликали сумніви щодо певності цих моїх надій, то в мене виникала тривога й занепокоєння і невиразна ворожість до всіх, хто ще міг про мене згадувати.

Одного літнього ранку Вернер, повернувшись з лікарні після огляду хворих, не пішов до саду відпочивати, — як це робив звичайно, бо цей огляд його дуже втомлював, — а навідався до мене і став старанно розпитувати мене про моє самопочуття. Мені видалося, що він запам’ятовував мої відповіді. Це була трішки не зовсім звичайна річ і я спочатку подумав, чи не здогадався він, часом, про таємницю моєї з Володимиром маленької змови. Але з розмови я швидко помітив, що йому ніщо таке й на думку не спадає. Потім він знову ж пішов не в сад, а до свого кабінету і лише через півгодини побачив я через вікно, що він гуляє вже своєю улюбленою темною алеєю. Я не міг не думати про ці дрібниці, бо ж нічого поважнішого навкруги мене взагалі не було. Після різних здогадів я спинився на тому, що Вернер мав написати комусь, — на його спеціальне прохання, звичайно, — докладний звіт про стан мого здоров’я. Пошту йому завжди носили вранці, до його кабінету в лікарні, — цього разу він, певне, дістав там листа з запитанням про мене.

Від кого лист і навіщо? Довідатись про це, та ще й негайно, стало мені конечною потребою для заспокоєння. Питати у Вернера не випадало, — він чомусь не вважав можливим сказати мені це, бо ж інакше сказав би й сам, без якихось там розпитувань. Чи не знає чогось Володимир? Ні, каже, що не знає нічого. Я став міркувати, яким би способом дошукатися правди.

Володимир охоче став мені допомагати. Моя цікавість, на його думку, була цілком законною, потайність же Вернера, — безпідставною. Не довго думаючи, він провів справжній трус по кімнатах Вернера та в його медичному кабінеті, але нічого цікавого не знайшов.

— Він, певне, або носить цього листа з собою, або ж подер його й викинув, — сказав Володимир.

— А куди він кидає подерті листи й папери? — спитав я.

— У кошик під столом у кабінеті. — відповів Володимир.

— Добре, тоді принесіть мені всі клаптики, котрі знайдете в тому кошику.

Володимир пішов і швидко повернувся.

— Там нема жодних клаптиків, — заявив він. — Ось лише що я знайшов там: конверт листа, з печатки судячи — сьогоднішнього.

Я взяв конверт і зиркнув на адресу. Земля попливла мені з-під ніг і стіни почали падати на мене..

Рука Нетті!

Серед того хаосу спогадів і думок, що знявся в моїй душі, коли я побачив, що Нетті була на Землі і не схотіла побачитись зі мною, для мене спочатку виразно повстав лише кінцевий висновок. Він виник ніби сам собою, без жодного помітного логічного процесу, і був цілком певний. Але я не міг обмежитись лише тим, щоб просто якнайшвидше його здійснити. Я хотів також до ладу й чітко вмотивувати його для себе й для інших. Особливо ж не міг я пристати на те, щоб мене не зрозуміла і Нетті, та повважала б за безпосередній порив почуття те, що було логічною потребою, що неминуче випливало з усієї моєї історії. Тому я повинен був перш за все до ладу розповісти свою історію, — розповісти для товаришів, для себе, для Нетті… Ось що породило мій рукопис. Вернер, котрий прочитає його перший — на другий день після того, як ми з Володимиром зникнемо, — потурбується, щоб його було видано, з потрібними, певна річ, для конспірації змінами. Це мій єдиний йому заповіт. Дуже жалкую, що не доведеться потиснути йому руку на прощання…