Александр Богданов - Червона зоря

Вступивши до великої зали обсерваторії, я сказав одному з товаришів, що там працювали: «Хочу бачити Стерні». Товариш пішов до Стерні і, через хвилину повернувшись, сповістив, що Стерні зараз перевіряє інструменти і звільниться через чверть години; мені ж тим часом зручніше зачекати на нього в кабінеті.

Мене завели до кабінету і я всівся у кріселко навпроти письмового столу. В кабінеті повно було різних приладів і машин, котрі я почасти вже знав, а почасти ні. Праворуч від мене стояв якийсь невеличкий інструмент на важкому металічному штативі з трьома ногами. На столі лежала розгорнута книжка про Землю та її мешканців. Я машинально почав її читати, але спинився на перших фразах і відчув знову почуття майже такого, як і раніше, задубіння. Тільки у грудях, разом зі звичною вже нудьгою, калатало якесь непевне тріпотливе хвилювання. Так пропливло не знаю скільки часу.

Аж ось у коридорі залунала важка хода і до кімнати вступив Стерні зі своїм звичайним спокійним і діловитим обличчям. Він сів по другий бік столу і допитливо позирнув на мене. Я мовчав. Він перечекав хвилину, а потім запитав руба:

— Чим можу вам бути в пригоді?

Я все мовчав і нерухомо дивився на нього, мов на не живу річ. Він ледь помітно повів плечами і вичікувально розташувався в кріслі.

— Чоловік Нетті… — нарешті вимовив я через силу, напівсвідомо і, насправжки, до нього не звертаючись.

— Я був Нетті чоловіком, — спокійно спростував він. — Ми розлучилися вже давно.

— …Знищення… Не буде… жорстокістю… — провадив я далі так само поволі й напівсвідомо, висловлюючи думку, що закаменіла мені в мозку.

— Ага, ось ви про що, — сказав він спокійно. — Але ж про це тепер уже й мови немає. Тимчасове вирішення, як ви знаєте, ухвалено зовсім іншого роду.

— Тимчасове вирішення… — машинально проказав і я.

— Що ж до мого тодішнього плану, — додав Стерні, — то хоч я й не зовсім від нього відмовився, але мушу сказати, що тепер міг би захищати його не так упевнено.

— Не зовсім… — знову проказав я.

— Ваше здоров’я і участь у нашій спільній роботі почасти зруйнували мою аргументацію…

— Знищення… почасти, — перебив я і мабуть уся нудьга й мука надто яскраво відбились у моїй іронії, бо Стерні зблід і тривожно позирнув на мене.

Запала тиша.

Зненацька холодні лабети болю з нечуваною, неймовір мою силою стиснули мені серце. Я відсахнувся до спинки крісла, щоб утриматись від безумного крику. Рука моя цупко ухопила щось тверде й холодне. Я відчув важку зброю у своїй руці і стихійно непереможний біль став мені лютим одчаєм. Я вихопився з крісла, завдаючи страшного удару Стерні. Одна з ніг штатива поцілила йому у скроню і він, не скрикнувши й не простогнавши, похилився набік, мов інертна маса. Я відкинув свою зброю, вона задзвеніла и загуркотіла по машинах. Вже було по всьому.

Я вийшов у коридор і першому ж товаришеві, котрого зустрів, сказав:

— Я убив Стерні.

Той зблід, швидко зайшов до кабінету; але там він, певно, швидко переконався, що допомога уже непотрібна, і одразу ж повернувся до мене. Він відвів мене до своєї кімнати і, доручивши іншому товаришеві, що там був, покликати телефоном лікаря, а самому піти до Стерні, — лишився разом зі мною. Я сам спитав у нього:

— Енно тут?

— Ні, — відповів він, — вона поїхала на кілька днів до Нелли.

Потім знову настала мовчанка, доки не приїхав лікар. Він спробував розпитати мене про подію, — я сказав, що мені не хочеться балакати. Тоді він відвіз мене до найближчої лікарні душевнохворих.

Там мені дали велике й зручне помешкання і довго мене не турбували. Це було все, чого я міг бажати.

Ситуація видавалася мені ясною. Я забив Стерні і тим загубив усе. Марсіани на ділі бачать, чого їм чекати від союзу з земними людьми.

Вони бачать, що навіть той, кого вони вважали найбільш здатним увійти в їхнє життя, не може їм дати нічого, крім насильства й смерті. Стерні вбито — ідея його оживає. Остання надія гине, земний світ засуджено. А я всьому винуватець.

Ці ідеї швидко виникли в моїй голові після вбивства і непохитно, вкупі зі спогадом про нього, там запанували, їхня холодна безсумнівність спочатку навіть, до певної міри, мене заспокоювала. Але потім нудьга й біль знову почали зростати — здавалося, без краю.

Сюди ж прилучилася й глибока до себе огида. Я почував себе зрадником усього людства. Мигтіла інколи невиразна надія, що марсіани мене заб’ють; але зразу ж являлась думка, що я для них надто бридкий, що їхнє презирство стане тут їм на перешкоді. Вони, щоправда, приховували огиду до мене, але ж я, всупереч всім їхнім зусиллям, бачив її добре.