Александр Богданов - Червона зоря

Є багато вказівок, що найкраще місце для початку — це Острів Гарячих Бур. Я уважно дослідив його природу і склав докладний план організації всієї справи. Якщо ви, товариші, вважаєте можливим обмірковувати його зараз, я негайно ж його вам викладу.

(Ніхто не висловлюється проти, і Менні починає викладати свій план, уважно розглядаючи всі його технічні деталі. Після Менні виступають нові промовці, але всі вони говорять виключно з приводу його плану, обмірковуючи подробиці. Дехто висловлює недовіру успіхові експедиції, але всі згодні, що спробувати треба. Насамкінець з’їзд ухвалює резолюцію, запропоновану Менні).

Так глибоко приголомшила мене ця фонограма, що я не міг навіть спробувати зібратися з думками. Я лише відчував, як холодний біль залізними лабетами стискував мені серце, та як ще перед моєю свідомістю з яскравістю галюцинації поставала величезна фігура Стерні з його невблаганно спокійним обличчям. Все інше плуталось і гинуло в важкому, темному хаосі.

Як автомат вийшов я з бібліотеки. Сів у свого човника. Холодний вітер від швидкого лету змусив мене щільно загорнутися в плед і це ніби наштовхнуло мене на нову думку, котра одразу ж зміцніла у свідомості і стала безсумнівною: мені потрібно лишитися на самоті. Приїхавши додому, я негайно ж її здійснив, — механічно, ніби не я, а хтось інший.

Я написав керівній фабричній колегії, що тимчасово покидаю роботу. Енно я сказав, що нам треба на деякий час розлучитися. Вона тривожно й допитливо поглянула на мене, зблідла, але не сказала жодного слова. Тільки опісля, саме під час від’їзду, вона спитала, чи не хочу я побачитись із Неллою. Я відповів: «Ні» — і поцілував Енно востаннє.

Після цього насіло на мене мертве задубіння. Холодний біль і клаптики думок. Від промов Нетті й Менні спогади лишилися бліді й ніякі, ніби все це було пустим і нецікавим. Лише раз майнула думка: «Ось чому, значить, поїхала Нетті: від експедиції залежить усе ». Гостро й чітко згадувались окремі вирази й цілі фрази Стерні: «Треба зрозуміти необхідність… кілька мільйонів людських зародків… повне знищення земного людства… занедужав тяжкою душевною хворобою…» Але не було ні зв’язку, ні висновків. Іноді мені ввижалося знищення людства як доконаний факт, але в невиразній, абстрактній формі. Біль у серці зростав і народжувалася думка, що це я винен у тому знищенні. На короткий час виринала свідомість, що нічого цього ще нема, та ще ж, може, й не буде. Біль, однак, не минав, а думка знову повільно плела своє: «Всі загинуть… і Ганна Миколаївна… і робітник Івась… і Нетті… Ні, Нетті лишиться: вона марсіанка… а всі загинуть… і не буде жорстокості, бо не буде страждань… так, це обіцяв Стерні… а всі загинуть, бо я був хворий… значить — винуватий…» Клапті важких думок застигали й дубіли і лишалися у свідомості, холодні й нерухомі. І час ніби спинявся разом з ними.

Це було марення, тяжке, безперервне, безпомічне. Привидів навколо мене не було. Був один чорний привид у моїй душі, але він був — усе . І кінця йому бути не могло, бо спинився час.

Виникала думка про самогубство і поволі снувалася в голові, але не заповнювала свідомості. Самогубство видавалося і марним, і нудним: хіба ж могло воно спинити цей чорний біль, що був усім ? Не було віри в самогубство, бо не було віри у своє існування. Була нудьга, холод, ненависне все , а моє «я» зникало в ньому як щось непомітне, мізерне, безмежно мале. «Мене» не було.

Часом моє самопочуття ставало таким нестерпним, що виникало непереможне бажання накидатись навколо себе на все живе й мертве, бити, руйнувати, нищити все без сліду. Але я ще розумів, що це було б безглуздям, дитячими забаганками; я зціплював зуби й утримувався.

Думка про Стерні знову й знову верталася до свідомості й нерухомо там спинялася. Вона була тоді ніби центром всієї нудьги й болю. Потроху, дуже повільно, але невпинно, біля цього центру став формуватися намір, що згодом перетворився в чітку й неухильну постанову: «Треба побачитись зі Стерні». Навіщо, з яких мотивів бачитись, — я не міг би цього сказати. Була лише міцна певність, що я це зроблю. Та було також болюче тяжко вийти зі своєї нерухомості, щоб постанову здійснити.

Але нарешті надійшов день, коли у мене вистачило енергії, щоб перемогти цей внутрішній опір. Я всів до човника і поїхав до обсерваторії Стерні. Дорогою я силкувався зміркувати, про що я буду з ним говорити. але холод у серці і холод вітру паралізували мені думку. За три години я доїхав.