Александр Богданов - Червона зоря

В міру того, як я писав оці спогади, минуле прояснювалося переді мною, хаос відступав перед певністю і моя роль та вся моя діяльність поставали перед свідомістю якнайяскравіше. В здоровому розумі й твердій пам’яті можу я тепер підвести всі підсумки…

Ніяк не можна сперечатися, що доручена мені справа виявилася мені не до снаги. Де ж лежала причина мого банкрутства? І як можна пояснити помилку гострозорого, глибокого психолога Менні, що так невдало вибрав саме мене для цієї справи?

Я пригадую свою про це з Менні розмову за тих щасливих для мене часів, коли кохання Нетті вливало мені безмежну віру в свої сили.

— Як сталося, — спитався я, — що ви, Менні, з безлічі різноманітного люду нашої країни, що зустрічали ви у своїх пошуках, саме мене визнали за найбільш придатного на роль представника Землі на Марсі?

— Вибирати не дуже то й було з кого, — відповів він. — Сфера вибору одразу ж мусила обмежитись представниками наукового революційного соціалізму: всі інші світогляди значно більш чужі нашому світові.

— Добре, але ж і серед цієї течії ви зустрічали людей безперечно сильніших і талановитіших від мене. Ви знали того, кого ми жартома зовемо Дідом Гори: ви знали товариша Поета…

— Так, я уважно приглядався до них. Але Дід Гори — це людина виключно боротьби й революції; наш світ йому зовсім не пасує. Він — залізо, а залізні люди не гнучкі: в їхній природі безліч консерватизму. Що ж до Поета, то в нього не вистачило б здоров’я. Він надто багато пережив, блукаючи по всіх верствах вашого світу, щоб йому можна було подужати перехід ще й до нашого світу. Крім того, обидва вони — і політичний ватажок, і художник слова, до котрого прислухаються мільйони, — надто потрібні тій боротьбі, що у вас іде зараз.

— На останнє я охоче пристаю. Але ж коли так, то я нагадаю вам про філософа Мірського. Його професійна звичка ставати на найрізноманітніші точки зору, порівнювати їх і погоджувати, здається мені, чимало полегшила б йому труднощі справи.

— Це так, але ж він — людина насамперед абстрактної думки. Щоб пережити нове життя чуттям і волею, на це ледве чи вистачило б йому душевної свіжості. Він справив на мене враження навіть трохи притомленої людини, а це ж, як ви розумієте, перешкода найважча.

— Хай і так. Але серед пролетарів, що є основою й найпершою силою нашої течії, — хіба серед них не могли ви найлегше знайти те, що вам було потрібне?

— Так, шукати там було б найкраще. Але… здебільшого, їм бракує одної риси, котру я визнавав необхідною: широкої, різнобічної освіти, що стояла б на всій височині вашої культури. Це й відхилило лінію моїх шукань у інший бік.

Так говорив Менні. Його сподівання не справдились. Та чи означало це, що йому взагалі не було кого взяти, що різниця між обома культурами є глибоченним проваллям для окремої особи, проваллям, подолати котре може лише ціле суспільство? Думати так було б може і втішно для мене особисто, але в мене лишається що поважний сумнів. Я гадаю, що Менні слід було б ще переглянути своє останнє міркування, — щодо товаришів робітників.

Бо ж на чому я, власне, провалився?

На перший раз це сталося таким чином, що велетенська хвиля вражень від чужого життя в його неймовірному багатстві затопила мою свідомість і поруйнувала лінії її берегів. З допомогою Нетті я пережив кризу й упорався з нею. Але чи не зросла, часом, надміру ця криза через ту підвищену чутливість та витонченість засвоювання, що властива людям особливо розумової праці? Чи не могло б бути, що натура трохи примітивніша, трохи менш складна, зате органічно більш витривала й міцна, упоралась б із тим переходом зі значно меншими муками? Чи не могло б бути, що увійти в нове, вище життя малоосвіченому пролетареві коштувало б менших зусиль, бо, хоч йому й довелось би більше вчитися вперше, та зате значно менше треба було б переучуватися, що є працею найтяжчою… Мені здається, що це була б річ можлива. І я думаю, що Менні тут помилився, надавши рівневі культурності більше ваги, ніж культурній силі розвитку.

Вдруте душевні мої сили розбилися об сам характер тої культури, в котру я спробував вступити всім своїм єством: мене приголомшила її височінь, глибина її соціального зв’язку. чистота й прозорість її міжлюдських відносин. Промова Стерні, що так гостро висловила неспівмірність двох типів життя, була лише приводом, лише останнім імпульсом, що скинув мене в ту чорну безодню, до котрої стихійно й невблаганно вела мене суперечність між моїм внутрішнім життям і всім соціальним оточенням — на фабриці, в родині, в приятельських стосунках. І знову ж, чи не стала ця суперечність значно дужчою й гострішою саме для мене, революціонера-інтелігента, що весь час дев’ять десятих своєї праці виконував або безпосередньо на самоті, або ж в умовах однобічної нерівності з товаришами співробітниками, як їхній учитель і керівник, в умовах відокремлення своєї особи з-поміж інших? Чи не здалася б ця суперечність слабшою для людини, що дев’ять десятих свого трудового життя перебуває хоч і в примітивному нерозвиненому, та все ж товариському середовищі з його, можливо, трохи недоладною, але справжньою рівністю співпрацівників? Мені знов здається, що це й справді так, і я гадаю, що Менні слід було б поновити свою спробу, на цей раз уже з іншого боку…